Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
— Я простояв сьогодні перед нею цілу годину і кажу вам: не така вона й гарна.
Лоусон відклав виделку та ніж. У його зелених очах спалахнуло полум’я; він задихався від люті, але видно було, що хлопець намагається не втрачати спокою.
— Цікаво вислухати думку неосвіченого дикуна, — кинув він. — Чи не розкажете нам, чому ця картина не така вже й гарна?
Перш ніж американцеві вдалося відповісти, в розмову гарячкувато втрутився ще хтось:
— Ви хочете сказати, що можете дивитися на всю цю плоть і називати її негарною?
— Я цього не казав. Праве персо, як на мене, чудово намальоване.
— До дідька праве персо! — заволав Лоусон. — Уся картина — живописне диво.
Він почав детально описувати красу картини, але за цим столиком у «Ґрав’є» кожен розпинався лише для власного повчання. Ніхто не слухав Лоусона, і його одразу розлючено увірвав американець:
— Ви ж не хочете сказати, що голова написана добре?
Лоусон зблід від гніву і почав захищати голову; але Клаттон, який раніше сидів мовчки, демонструючи добродушну зневагу, не дав йому договорити.
— Віддайте йому голову. Нам голова ні до чого. На цій картині вона не має жодного значення.
— Гаразд, віддаю вам голову! — крикнув Лоусон. — Вдавіться нею, дідько вас забирай.
— А як щодо чорної лінії? — вигукнув американець, переможно відкидаючи пасмо волосся, яке мало не впало йому в суп. — У природі предмети не обведені чорним.
— О Господи, покарай небесним вогнем цього богохульника, — зітхнув Лоусон. — До чого тут природа? Ніхто з нас не знає, що належить природі, а що ні! Люди століттями зображували коня, який перестрибує паркан, із витягнутими ногами, і Бог свідок, сер, він їх таки витягав. Ми завжди бачили тінь чорною, поки Моне не відкрив, що вона кольорова, і Бог свідок, сер, вона була чорною. Якщо ми вирішимо обводити предмети чорними лініями, чорні лінії неодмінно з’являться; якщо ми малюватимемо червону траву і синіх корів, бачитимемо їх червоними та синіми, Бог свідок, вони такими й будуть.
— До дідька мистецтво, — пробурмотів Фланаґан. — Я хочу добряче набратися.
Лоусон не зважав на те, що його увірвали.
— А тепер послухайте: коли «Олімпію» виставляли у Салоні, Золя[137] (попри знущання міщан, свист pompiers[138], академіків та громадськість), так ось, Золя сказав: «Я нетерпляче чекаю того дня, коли картина Мане висітиме в Луврі навпроти “Одаліски” Енгра[139], і від цього сусідства виграватиме не “Одаліска”». Вона висітиме там. Я щодня бачу, як наближається цей день. Мине десять років, — і «Олімпія» висітиме в Луврі[140].
— Ніколи! — крикнув американець, цього разу розпачливо намагаючись відкинути все волосся з очей обома руками. — Через десять років про цю картину ніхто не згадає. Мода на неї тимчасова. Жодна картина не житиме довго, якщо позбавлена того, до чого вашій «Олімпії» як пішки до неба.
— І що ж це таке?
— Видатне мистецтво не може існувати без морального єства.
— О Господи! — розлючено загорлав Лоусон. — Я знав, що річ у цьому. Йому не вистачає моралі! — Хлопець стиснув руки і благально простягнув їх до неба. — О Христофоре Колумбе, Христофоре Колумбе, що ти накоїв, коли відкрив Америку!
— Раскін пише…
Та перш ніж йому вдалося додати хоча б слово, Клаттон владно постукав руків’ям ножа по столу.
— Джентльмени, — закликав він суворо, і його велетенський ніс аж зморщився від напруження, — тут прозвучало ім’я, яке я вже не сподівався почути у пристойному товаристві. Свобода слова — це чудово, але слід дотримуватися якихось загальноприйнятих норм. Можете говорити про Буґеро, якщо вам так хочеться: у цьому імені є щось радісно гидке, від чого хочеться розреготатися; тож не будемо сквернити наші непорочні вуста іменами Дж. Раскіна, Дж. Ф. Ваттса чи І. Б. Джонса.
— А хто такий цей Раскін? — поцікавився Фланаґан.
— Видатний вікторіанець. Експерт з англійського стилю.
— Стиль Раскіна — ганчірки з багряними латками, — додав Лоусон. — Дідько забирай цих видатних вікторіанців. Коли я розгортаю газету і бачу, що видатний вікторіанець віддав Богові душу, я дякую Господові, що їх залишилося на одного менше. Єдиний їхній талант — довголіття, а жоден художник не повинен жити після сорока: у цьому віці він уже написав свої найкращі твори, а потім починає повторюватися. Хіба вам не здається, що Кітсу, Шеллі, Боннінґтону і Байрону неабияк пощастило померти молодими? Яким генієм нам здавався би Свінбарн, якби він загинув того дня, коли вийшов перший том «Поем та балад»!
Ця думка всім сподобалася, адже нікому за столом не було більше двадцяти чотирьох, і всі взялися завзято її обговорювати. Нарешті зійшлися на чомусь одному. Кожен був вигадливішим за інших. Хтось запропонував розвести вогнище з робіт сорока академіків і кидати до нього видатних вікторіанців у день їхнього сорокаліття. Пропозицію зустріли із захватом. Карлайл[141] та Раскін, Теннісон[142], Браунінґ, Дж. Ф. Ваттс. І. Б. Джонс, Діккенс[143], Теккерей[144] — усі опинилися в багатті; потім до них приєдналися містер Ґладстон, Джон Брайт[145] і Кобден[146]. Трохи посперечалися щодо Джорджа Мередіта, але з Метью Арнольдом і Емерсоном попрощалися із задоволенням. Нарешті настала черга Волтера Патера.
— Тільки не Волтер Патер, — пробурмотів Філіп.
Лоусон кілька секунд витріщався на нього своїми зеленими очима, а потім кивнув.
— Маєте рацію, Волтер Патер — єдине виправдання «Мони Лізи». Ви знайомі з Кроншоу? Він особисто знав Патера.
— Хто такий Кроншоу? — не зрозумів Кері.
— Кроншоу — поет. Він мешкає тут. Ходімо до Ліли.
До кафе «La Closerie des Lilas»[147] вони частенько зазирали після вечері, а між дев’ятою вечора та другою ночі тут завжди можна було знайти Кроншоу. Однак Фланаґан вже стомився від інтелектуальних бесід і, почувши Лоусонову пропозицію, повернувся до Філіпа.
— Та ну їх, ходімо до дівчат, — сказав він. — Підемо до «Gaîté-Montparnasse»[148] і там добряче наберемося.
— Я краще піду подивитися на Кроншоу і залишуся тверезим, — засміявся у відповідь Філіп.
42
У компанії відбулися збурення. Фланаґан і ще двоє чи троє студентів рушили до м’юзик-холу, а Філіп із Клаттоном і Лоусоном повільно потягнулися до «Closerie des Lilas».
— Вам обов’язково потрібно навідатися до «Gaîté-Montparnasse», — порадив Лоусон. — Одне з найчарівніших місць у Парижі. Колись я обов’язково
