Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Ох, дорогенька моя, не кажи так. Ну, звісно ж, ти житимеш вічно. Хіба я зможу існувати без тебе?

— Ой, мені не шкода помирати. — Її голос затремтів, і жінка на мить відвела погляд, але, витерши сльози, хоробро всміхнулася. — Спочатку я молилася Господові, щоб Він не забирав мене першою, бо не хотіла, аби твій дядько залишався на самоті і страждав. Але тепер я знаю, що для нього це буде не так страшно, як здається мені. Він хоче жити значно довше за мене; я не була тією дружиною, якої він хотів, і, наважуся припустити, якщо зі мною щось станеться, він одружиться знову. Філіпе, ти ж не вважаєш мене егоїсткою, правда? Але я не витримаю, якщо його не стане.

Філіп поцілував її худеньку поморщену щоку. Він не розумів, чому так дивно соромиться цього приголомшливого прояву любові. Як вона могла так кохати байдужого чоловіка, такого егоїстичного, котрий дозволяв собі абсолютно все? Він здогадувався, що тітка знає, як байдуже до неї ставиться чоловік, знає все про його егоїзм, та однаково смиренно любить його.

— Ти візьмеш гроші, Філіпе? — запитала вона, ніжно погладжуючи його руку. — Я знаю, що ти можеш без них обійтися, але мені буде так приємно. Я завжди хотіла зробити щось для тебе. Розумієш, я ніколи не мала своїх дітей і люблю тебе, як власного сина. Коли ти був маленьким хлопчиком, я мало не мріяла (я знаю, що це нечестиво), щоб ти захворів і можна було піклуватися про тебе вдень і вночі. Але ти захворів лише один раз, та й тоді залишився в школі. Мені так хочеться допомогти тобі. Це єдина нагода, яка мені хоч колись випадала. І, можливо, одного дня, ставши видатним художником, ти не забудеш мене, бо пам’ятатимеш, що це я допомогла тобі зробити перший крок.

— Дуже люб’язно з твого боку, — сказав Філіп. — Я страшенно вдячний.

У втомлених тітчиних очах промайнула усмішка, сповнена незатьмареного щастя.

— Ох, як мені приємно.

40

За кілька днів місіс Кері пішла на станцію проводжати Філіпа. Вона стояла біля дверей вагона, намагаючись стримати сльози. Філіп був безтурботний і нетерплячий. Йому хотілося швидше поїхати.

— Поцілуй мене ще раз, — попросила тітка Луїза.

Він висунувся з вікна і поцілував жінку. Потяг рушив, а вона залишилася стояти на дерев’яному пероні невеличкої станції і махати хусточкою, поки він не зник за обрієм. На серці в неї лежав важкий камінь, і кілька сотень ярдів до будинку вікарія здавалися довжелезним шляхом. Природно, що Філіпові не терпілося поїхати: він був хлопцем, і майбутнє вабило його; але їй — їй довелося зціпити зуби, щоб не розридатися. Подумки вона помолилася Богові, щоби він захистив її хлопчика від усіляких спокус і дав йому щастя та добру долю.

Але Філіп і думати забув про тітку, щойно сів у вагон. Усі його думки були зайняті майбутнім. Він написав листа місіс Оттер — massière, для якої Гейворд дав йому рекомендації, і тепер у його кишені лежало запрошення на чай наступного дня. Приїхавши до Парижа, Філіп завантажив свій багаж у кеб і повільно потягнувся галасливими вуличками через міст і вздовж вузьких провулків Латинського кварталу. Він винайняв кімнату в «Готелі дес Ду Еколь» на зашарпаній вулиці неподалік від бульвару Монпарнас, звідки йому було близько до школи «Амітрано», де хлопець збирався навчатися. Швейцар відніс його багаж на п’ятий поверх і показав Філіпові крихітну кімнатку, задушливу, із зачиненими вікнами. Більшу частину її займало масивне дерев’яне ліжко з балдахіном із червоного репсу; на вікнах були штори з такої ж запорошеної тканини; комод водночас виконував роль столика під умивальником, і ще там була велетенська шафа в стилі, який зазвичай пов’язують з ім’ям доброго короля Луї-Філіппа. Старі шпалери давно втратили свої кольори — тепер вони були темно-сірими, і на них можна було роздивитися гірлянди коричневого листя. Філіпу кімнатка здалася оригінальною та чарівною.

Було вже пізно, але занадто схвильований Кері не міг заснути, тому вийшов на вулицю і рушив бульваром туди, де горіли вогні. Цей шлях привів його на станцію; площа перед нею була освітлена дуговими лампами і наповнена шумом жовтих трамваїв, що поспішали навсібіч; від радості Філіп засміявся. Навколо було кілька кафе, і, відчувши спрагу та палке бажання краще роздивитися натовп, хлопець сів за невеличкий вуличний столик у кафе «Версаль». Ніч видалася теплою, і всі інші столики навколо були зайняті. Філіп зацікавлено розглядав людей: ось невеличка родина, а онде кілька чоловіків у капелюхах вигадливої форми і з бородами гучно перемовляються та жестикулюють; поруч із ним сиділо двійко схожих на художників чоловіків із дамами, котрі, як здогадався Філіп, не були їхніми законними дружинами; а позаду голосно сперечалися про мистецтво американці. Юнак був схвильований до глибини душі. Він сидів там допізна, стомлений, але занадто щасливий, щоб поворушитися, а коли нарешті вклався у ліжко, спати не хотілося, і він ще довго прислухався до різноманітного паризького галасу.

Наступного дня приблизно о п’ятій годині він вирушив у напрямку Бельфорського лева[125] і на новій вулиці, що йшла вбік від бульвару Распе, знайшов помешкання місіс Оттер. Це була непримітна тридцятирічна провінціалка, котра намагалася вдавати з себе світську пані. Вона познайомила Кері зі своєю матір’ю. Філіп спочатку дізнався, що вона навчалася в Парижі три роки, а потім, що вона не живе зі своїм чоловіком. У невеличкій вітальні місіс Оттер висіло кілька портретів її роботи, і недосвідченому оку хлопця вони здалися надзвичайно майстерними.

— Цікаво, чи зможу я колись малювати так вправно? — зауважив він.

— Ох, гадаю, так і буде, — самовдоволено озвалася жінка. — Але, звичайно, ніщо не вдається одразу.

Місіс Оттер була дуже люб’язною. Вона дала Філіпові адресу крамнички, де можна було придбати папку для картин, папір для малювання і вугілля.

— Завтра близько дев’ятої я йду до «Амітрано», якщо ви теж прийдете, я попіклуюся, аби ви отримали гарне місце та всіляке таке.

Жінка поцікавилася, чим Філіп планує займатися, і він, не бажаючи зізнаватися, що мало розуміється на таких речах, сказав:

— Ну, спочатку я хочу навчитися малювати.

— Як приємно це чути. Люди завжди занадто поспішають. Я не бралася за олійні фарби, поки не провчилася тут два роки, й ось — подивіться на результат.

Вона кинула погляд на портрет матері — поганеньку картину, що висіла