Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Вона знову вхопила вуглину, але вже за мить, застогнавши, відклала її.

— Більше не можу. Страшенно хвилююся.

Вона кинула погляд на Фоне, котрий уже наближався у їхній бік разом із місіс Оттер. Лагідна, непримітна і задоволена собою жінка аж випромінювала впевненість. Фоне опустився біля мольберта неохайної англійки на ім’я Рут Челіс. У неї були гарні чорні очі, млосні, але пристрасні, тонке аскетичне, однак чуттєве обличчя і шкіра кольору пожовклої слонової кістки, про яку (завдяки впливу Барн-Джонса) мріяли всі юні панянки у Челсі. Здавалося, Фоне перебував у гарному гуморі: він був небагатослівним, але, узявши вуглину, кількома короткими рухами показав міс Челіс її помилки. Коли викладач підвівся, дівчина аж сяяла від задоволення. Художник підійшов до Клаттона; тепер Філіп теж занервував, попри те що місіс Оттер обіцяла йому допомогти. Фоне на мить застиг біля роботи Клаттона, мовчки покусуючи великий палець, а потім, не замислюючись, виплюнув на полотно невеличкий шматочок відгризеної шкірки.

— Гарна лінія, — сказав він нарешті, показуючи великим пальцем, що саме йому сподобалося. — Ви потрохи вчитеся малювати.

Клаттон не відповів, але кинув на майстра свій звичний погляд, сповнений уїдливої байдужості до думки навколишнього світу.

— Я схиляюся до думки, що у вас є якась дрібка таланту.

Місіс Оттер Клаттон не подобався, і вона стиснула губи. У його роботах вона не бачила нічого видатного. Фоне сів і заглибився у технічні деталі. Місіс Оттер втомилася стояти. Клаттон не промовив жодного слова, але весь час кивав, а Фоне радів, що хлопець розуміє, про що мова і причини його зауважень: студенти здебільшого слухали майстра, але, вочевидь, нічого не розуміли. Потім художник підвівся й підійшов до Філіпа.

— Він приїхав лише два дні тому, — похапцем пояснила місіс Оттер. — Новачок. Раніше він ніколи не вчився малювати.

— Ça se voit[168], — озвався майстер. — Видно.

Художник пішов далі, а місіс Оттер пошепки підказала йому:

— Це та панянка, про яку я вам казала.

Фоне подивився на дівчину так, наче вона була якоюсь огидною твариною, й озвався ще скрипучішим голосом:

— Здається, ви гадаєте, що я недостатньо уважний до вас. Ви пожалілися на мене massière. Гаразд, покажіть мені роботу, яку бажаєте, аби я оцінив.

Фанні Прайс залилася рум’янцем. Кров під її нездоровою шкірою мала якийсь дивний багряний відтінок. Не прохопившись жодним словом, дівчина показала на картину, над якою працювала цілий тиждень. Фоне сів біля неї.

— Ну, що ви хочете від мене почути? Хочете, щоби я похвалив її? Не можу. Хочете, аби я сказав, що вона майстерно виконана? Не можу. Хочете, аби я сказав, що в ній є щось особливе? Ні, немає. Хочете, аби я показав вам, що тут не так? Усе не так. Хочете, аби я порадив вам, що з нею зробити? Порвіть її. Тепер ви задоволені?

Міс Прайс страшенно зблідла. Вона розлютилася, адже чоловік сказав усе це в присутності місіс Оттер. Дівчина не могла зв’язати двох слів, попри те що давно жила у Франції й непогано розуміла мову.

— Він не має права так зі мною поводитися. Мої гроші нічим не гірші за гроші решти. Я плачý йому за те, щоб навчитися. Та хіба це навчання?

— Що вона каже? Що вона каже? — перепитав Фоне.

— Je vous paye pour màpprendre[169].

У його очах спалахнув гнів, чоловік помахав кулаком і вигукнув:

— Mais, nom de Dieu[170], я не можу вас навчити. Легше було б навчити верблюда. — Він повернувся до місіс Оттер. — Запитайте її, навіщо вона це робить: заради розваги чи збирається заробляти гроші?

— Я збираюся заробляти на життя своїм мистецтвом, — відповіла міс Прайс.

— Тоді мій обов’язок повідомити вам, що ви марнуєте час. Річ не в тім, що у вас немає таланту, талант у наші дні на дорозі не валяється, але у вас немає навіть натяку на схильності до малювання. Як давно ви тут навчаєтеся? П’ятирічна дитина після двох уроків малювала би краще за вас. Я маю для вас одну-єдину пораду: облиште ці безнадійні спроби. Ви ймовірніше заробите на життя як bonne àtout faire[171], ніж своїми картинами. Подивіться-но.

Він схопив вуглину, і та зламалася, коли чоловік притиснув її до паперу. Фоне вилаявся і намалював уламком кілька впевнених товстих ліній. Він малював швидко й одночасно розмовляв, випльовуючи отруйні слова.

— Подивіться-но, тут руки різної довжини. А це коліно просто сміховинне. Кажу вам, п’ятирічна дитина. Бачите, вона ж не стоїть на ногах. А ця стопа!

Кожне слово супроводжувалося рухом розлюченого олівця, і за мить картина, над якою Фанні Прайс працювала стільки часу, перетворилася на невпізнавану мішанину ліній та мазків.

Нарешті чоловік кинув вуглину і підвівся.

— Послухайтеся моєї поради, мадмуазель, спробуйте стати швачкою. — Фоне глипнув на годинник. — Уже дванадцята. A la semaine prochainr, messieurs[172].

Міс Прайс повільно зібрала свої речі. Філіп чекав за спинами інших, хотів сказати дівчині що-небудь заспокійливе, але не вигадав нічого особливого.

— Послухайте, мені страшенно шкода. Що за потвора цей чоловік!

Міс Прайс шалено накинулася на хлопця:

— Заради цього ви чекали? Якщо я потребуватиму вашого співчуття, я вам повідомлю! Будь ласка, заберіться геть!

Вона пройшла повз нього і вийшла зі студії, а Філіп, знизавши плечима, покульгав на обід до «Ґрав’є».

— Він правильно вчинив, — зауважив Лоусон, коли Кері розповів йому, що сталося. — Злостива хвойда.

Лоусон дуже боляче сприймав критику й ніколи не ходив до студії, якщо там мав бути Фоне, намагаючись уникнути її.

— Мене не цікавить думка інших людей із приводу моїх робіт, — пояснював він. — Я сам знаю, хороші вони чи погані.

— Ви маєте на увазі, що вас не цікавить погана думка інших людей щодо ваших робіт, — сухо дорікнув йому Клаттон.

По обіді Кері вирішив піти до Люксембурзьких садів подивитися на картини і, гуляючи там, помітив Фанні Прайс на звичному місці. Він ображався, що дівчина так різко відреагувала на його доброзичливу спробу сказати щось приємне, тому вдав, наче не помічає її. Але міс Прайс одразу підвелася й підійшла до нього.

— Не хочете мене помічати? — поцікавилася вона.

— Ні, звичайно, ні. Я подумав, що ви, напевно, не захочете розмовляти.

— Куди ви йдете?

— Я хотів подивитися на Мане, про якого так багато чув.

— Хочете, аби я пішла з вами? Я добре знаю Люксембурзький музей. Можу показати вам кілька гарних картин.

Філіп зрозумів, що дівчина не в змозі попросити вибачення, і тому