Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Під впливом Гейворда Філіп ставився до м’юзик-холів презирливо, але потрапив у Париж саме тоді, коли тут відкрили їхні художні можливості. Незвичне освітлення, плями вицвілочервоного і тьмяно-золотого кольорів, густі тіні та обриси декорацій народили нову ідею, тож у половині студій Латинського кварталу висіли ескізи, зроблені в невеличких місцевих вар’єте. Скориставшись прикладом художників, літератори теж раптом знайшли в таких закладах художню цінність: червононосих клоунів обожнювали за їхнє розуміння людських характерів; огрядні співачки, котрі верещали зі сцени, ніким не помічені протягом двадцяти років, раптом продемонстрували винятковий гумор; дехто знаходив естетичне задоволення у виступах дресированих песиків, а інші витрачали мало не весь свій словниковий запас, розхвалюючи виступи фокусників і акробатів-велосипедистів. Під впливом нової тенденції мистецтво почало цікавитися і публікою. Наслідуючи Гейворда, Філіп зневажав людські збіговиська; він перейняв манери відлюдника, який відсторонюється у своїй самотності й з огидою спостерігає за блюзнірством простолюдинів; але Клаттон і Лоусон з ентузіазмом теревенили про народні маси. Вони описували бурхливий натовп, що вирував на різноманітних паризьких ярмарках, море облич, наполовину осяяне ацетиленовими ліхтарями, наполовину заховане в темряві, гупання барабанів, завивання свищиків, гудіння голосів. Те, що змальовували хлопці, дивувало Філіпа своєю новизною. Американці розповіли Кері про Кроншоу.

— Ви колись читали його твори?

— Ні, — зізнався Філіп.

— Їх друкували у «Жовтій книзі»[149].

Студенти ставилися до Кроншоу так, як художники часто ставляться до письменників: із презирством, адже він був аматором; поблажливо, адже він займався мистецтвом, і благоговійно, адже він користувався недоступними для них самих художніми засобами.

— Він — надзвичайна особистість. Але спочатку ви можете дещо розчаруватися: Кроншоу перебуває у найкращій формі, тільки коли нап’ється.

— А найприкріше те, — додав Клаттон, — що йому потрібно до дідька багато часу, щоб набратися.

Коли молоді люди підійшли до кафе, Лоусон сказав Філіпу, що їм доведеться зайти всередину. Осіннє повітря було теплим, але Кроншоу панічно боявся протягів і сидів усередині навіть у найспекотніші дні.

— Він знає всіх, кого варто знати, — пояснив Лоусон. — Він познайомився з Патером і Оскаром Вайлдом[150], а ще знає Малларме[151] і всіх інших.

Об’єкт їхніх пошуків сидів у найнепримітнішому кутку кафе, загорнувшись у шубу й піднявши комірець. Капелюх він низько натягнув на чоло, рятуючись від холодного повітря. Це був високий чоловік, кремезний, але не огрядний, з круглим обличчям, тоненькими вусиками і тупуватим поглядом. Його голова здавалася замаленькою для такого великого тіла, неначе хтось неспритно поклав на яйце горошинку. Кроншоу саме грав із якимось французом у доміно і привітав нових гостей тихою усмішкою. Чоловік не прохопився жодним словом, але посунув на столі стосик тарілочок, які підказували, скільки келихів він уже перехилив, наче звільняючи для хлопців місце. Коли їх відрекомендували один одному, чоловік кивнув Філіпові й повернувся до гри. Кері погано знав французьку, але навіть він помітив, що Кроншоу, який жив у Парижі вже кілька років, розмовляє нею жахливо.

Нарешті письменник відкинувся на стільці з переможною усмішкою.

— Je vous ai battu[152], — сказав він із жахливим акцентом. — Garçon![153]

Покликавши офіціанта, чоловік повернувся до Філіпа.

— Щойно з Англії? Дивитеся крикет?

Несподіване запитання трохи збентежило Філіпа.

— Кроншоу знає показники всіх першокласних гравців у крикет за останні двадцять років, — усміхаючись пояснив Лоусон.

Француз пішов до іншого столика, де сиділи його друзі, а Кроншоу, розтягуючи слова (це теж була одна з його особливостей) почав порівнювати переваги Кента і Ланкашира. Він розповів про останній міжнародний матч, який бачив, й описав хід гри від одних ворітець до наступних.

— Це єдине, чого мені бракує в Парижі, — повідомив він, допивши принесений офіціантом bock[154]. — Тут не побачиш крикетного матчу.

Філіп розчарувався, а Лоусон, котрого охопило природне бажання похизуватися однією зі світських персон Латинського кварталу, почав втрачати терпіння. Того вечора Кроншоу ніяк не міг розворушитися, хоча стосик тарілочок біля нього підказував, що чоловік чесно намагався напитися. Клаттон зачудовано спостерігав за цією сценою. Йому здавалося, що детальні знання письменника про крикет — просто показна примха: чоловік полюбляв мучити людей, теревенячи з ними на теми, які вочевидь не цікавили співрозмовників. Клаттон спробував поставити запитання:

— Як давно ви бачилися з Маларме?

Кроншоу повільно перевів на нього погляд, наче обдумуючи почуте, і, перш ніж відповісти, постукав по мармуровому столу однією з тарілочок.

— Принесіть мою пляшку віскі, — вигукнув він і знову повернувся до Філіпа. — Я не можу дозволити собі платити п’ятдесят сантимів за кожен ковток.

Офіціант приніс пляшку, і Кроншоу підняв її до світла.

— Із неї хтось пив. Офіціанте, хто пригощався моїм віскі?

— Mais personne, monsieur Cronshaw[155].

— Минулого вечора я зробив на ній позначку, ось подивіться.

— Мосьє зробили позначку, але продовжували пити після цього. Виходить, що мосьє марнує час, роблячи позначки.

Офіціант був веселим хлопцем і близько знав Кроншоу. Той зиркнув на нього.

— Якщо ви заприсягнетеся як шляхетний джентльмен, що ніхто не пив мого віскі, я повірю вашим запевнянням.

Це зауваження, дослівно перекладене незграбною французькою, прозвучало дуже смішно, і леді за comptoir[156] не втрималася від сміху.

— Il est impayable[157], — пробурмотіла вона.

Кроншоу почув ці слова, кинув на жінку боязкий погляд — вона була огрядною матроною середніх років — й урочисто послав їй повітряний поцілунок. Пані здвигнула плечима.

— Не варто боятися, мадам, — повільно процідив письменник. — Я вже вийшов із того віку, коли вдячно віддаються сорокап’ятирічним.

Він налив собі трохи віскі, розбавив водою і повільно випив. Потім витер рота тильним боком долоні.

— Він прекрасно оповідав.

Лоусон і Клаттон збагнули, що відповідь Кроншоу стосувалася запитання про Малларме. Чоловік часто відвідував приятеля у вівторок, коли поет збирав у себе літераторів і художників та красномовно висловлювався на будь-яку запропоновану тему. Вочевидь, Кроншоу нещодавно знову там побував.

— Він оповідав прекрасно, але казав дурниці. Розпинався про мистецтво так, наче це найважливіша в світі річ.

— Якщо це не так, для чого ми тут?

— Для чого ви тут, мені невідомо. Це мене взагалі не стосується. Але мистецтво — це розкіш. Людство хвилюють дві речі — інстинкт самозбереження та продовження роду. І лише задовольнивши їх, вони дозволяють собі розважатися за допомогою створеного прозаїками, художниками та поетами.

Кроншоу на мить зупинився, щоби зробити ковток. Ось уже двадцять років він не міг вирішити: він любить алкоголь за те, що той розв’язує йому язик, чи розмову за те, що вона викликає спрагу.

Потім чоловік продовжив:

— Учора я написав вірш.

Не чекаючи, щоб його хтось попросив, Кроншоу почав повільно