Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Тесля залив все те мішаниною вапна й піску, у якій був розпущений пшеничний клей, і замурував принос навіки.

А в світлицях гуділо від сміху й широких розмов, – служба доносювала раз у раз жбани з питвом, миси з їдою, хтось кричав:

– Скоморохів нам, – гудаків!

Інший вередував на весь світ:

– Вино без гуслий не солодке!

Путята з Корелич гомонів про свої ходи з покійним князем на канівське пограниччя, на половецькі степи, рябі від стад, від покриків сопілки, Шумавинський знова ж розповідав у сотий раз про свою нестерпну журу, – сини в нього мруть, задавка піде, стисне, нема! Такі діти, такі грубі! Найстарший овечку вовкові з пащеки вихопив, дрюком вбив злодія доразу… Відай кум невідповідний, треба других, здаліших підшукувати! Вже й почерез вікно «продавали» дитину, не помогло…

Він просив ізп’яна когось там стрічного повернути в його хату на рік, виручувати кума-недотепу, одиноке дитя при постригах пошанувати…

Кормильчич перетиснувся зараз же на поріг суміжної світлиці, звідки долітав дзеркіт молодих голосів, – він схрестив руки грудях і пас нерухливими очима.

Збічна гридня ходила ходором: боярська молодь на свій одушевлений спосіб віддавала шану старим обичаям прадідів. Сміх кружляв довкола храмини, всячні ігри з їх жартливою маскою, з веселістю, іноді дошкульною як жалива, розбурхували серця.

Усміх побіг по губах Славна: найшов.

Край отвертого вікна, у білій сукні з лиснючою перізкою сиділа Ясиня. Русе її волосся звабливо одягало дівоцьке чільце, обшите маргерітом. Вона відкинула голову взад, червоні уста пашіли солодко, темна синява очей світила, мов емаль.

Якраз по гладкім масиві тисового стола побігла золотими стрілами курнява малих сонць, що зачеркали змінчиві перехрестя, ніби дороги людських судьб. Се покотили «перстенець», десяток їх з ріжних рук, навгад.

Метнулися юнаки здоганяти кружальця посеред лету, роздумувати, чиї?

Осторонь Ясині стояв Юра Коливанович, дуже блідий. Криваве «вчера» заслонив від нього чудовий дурман хвилі. Жива пантоміна гри, золоті огні, що жевріли з рук до рук у підскоках та перевертах, здавалися йому казкою, в якій співає вічна радість.

То Юра, що прийшов недавно з-під самих брам смерти, хотів не раз питати в Ясині, стихлої нагло, як небо під прихід Ярила:

– Ти ж це, направду, словечко моє вірнеє?

Жалібнотемна блакить дівочих очей зверталася і’д ньому з тіни вій:

– Хто ж би, Юро, хрещатий барвінку?

Тут зажузжав, прикотився здалеку до Юри перстенець з ізмарагдом, ходив хвилю райдугою, скочив стрімголов. Юнак накрив його жменею, а тоді підняв проти свічі на висоту полуміни.

Блискальце палало тихим світом, ніби теплом руки, що його носила. То Юра всміхнувся про себе й обережно поніс його Ясині, ніби витязь у дожиданню вінка. Кому ж іншому могла належати ця вітхнена чічка, кому?

А її уста співали вже хвалу його догадливости і простягнулася настрічу перстеневі матово-біла рука, з м’яко відхиленим сердечним пальцем.

У цій хвилі хтось оперся вкрадчиво об плече Юри, – він бистро оглянувся і колечко сплило як промінь поміж його пальці. Немов давно ждала на це, накрила чічку в сутінках важко обута стопа.

Схрестивши руки на грудях, приглядався тепер Юрі поблідлий трохи, їдко всміхнений крізь вузькі щілки очей торговець циною і рабом, – Славно Кормильчич.

«Перепеличко, не літай так по ночі,

Повиколюєш на стерниночку очі.

Ой рада ж би я по ночі не літати,

Маленькі дітки, треба їх годувати»

(з нар. пісень)

У перше осіннє свято, на Іллі, Добриня зі Скобейком вернули домів. Послів приняли на чужині з великою повагою, а король Андрій рад їх по-лицарськи почествувати, закликав у престольне місто Буду турній, у якому взяв участь цвіт боярського юнацтва Угорщини.

Король дав послам у пригістне коні чарівної краси з повним нарядом, а зброя з дамаскинської сталі й дорогоцінні амулєти давали міру сердечности короля для гостей з того боку Карпат.

У відручній грамоті княгині Андрій передавав запевнення свойого повік прихилля, чого доказом тисяча, покищо. Угрів, яких висилає незагодя у Галич для безпеки княгині, хоч осені та весні не воювати, одно літо варке, та й те гибне… Крім цього просив король, щоби княжа вдова зустрілася з ним у Сяноці, в день св. Панталеймона для особистого вирішення деяких важних питань, моменту.

Княгиня лагодилася бистро в дорогу, щоби зустрічі не опізнити. Призначила для супроводу собі невеликий почот, у ньому Глібка Бізну, Васка Жмура та Іллю зі Соболти, – забрала й жменю прислуги, а з жінок вдову Звенигородського посадника, Шварну, яка гостювала у неї з весни.

Дорога була прямоїздна, дбайливо удержана, погода тиха. Княгиня береглася постоїв у тих боярів, де не чула за собою безпеки, зате ставала іноді у кмітських дворах, у вільних оселян, де жила у всій величі пам’ять князя «трізної мови», – та нерадо, тілько на вперті представлення декого з боярів, подратованих нехтуванням старих привілеїв, погоджувалася на дорожну данину сіл птицею, медом, хлібами. Дарма пригадували її, що десяти волок треба брати ялівку й барана, а від кожної волок дріб, набіл і віз сіна…

Спішили.

Обіч колісниці, з якої ради доброї погоди піднесено згрібну укриву, йшов кінь княгині під верх щонайвороніший. Покрай дороги басував на лиснючих