Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— І той ревнивець не захотів із вами розмовляти?

— Еге ж, — сказала мати. — Ще й вилаяв послідними словами.

— Цікава історія, мовив я. — Але, по-моєму, Калиновська до вас продовжувала заходити.

— Так, сказала мати. — Попросила в мене на те дозволу, бо їй ні з ким було й поговорити. Із сусідами про таке побалакаєш — уся вулиця загуде. Ото й приходила виговоритися й поскаржитися. Нещасна була.

— А потім вони виїхали в Київ?

— Не виїхали, а той шаленець її вивіз. Батько дуже хворів, якось повертався з поліклініки й випадково зустрів її в парку з дитиною. І те мале щеня нащавкало батькові, що мама, мовляв, говорила з чужим дядею. А для шаленця — це як олія на вогонь. Ніби сказився!

— Але ти ж знала її адресу, коли запросила на батьків похорон?

— Так, — сказала мати, — бо прибігла в сльозах, сказала, що виїжджають, і попросила дозволу писати листи. Ну, ми трохи й листувалися. Батько не писав, тільки я.

Дивовижно, але Íрина адреса завжди була в нашому домі, а я, мов дурний, її розшуковував.

— Та вчителька казала, — мовив я, — що живе десь на Жилянській.

— Ну, може, вони квартиру змінили, бо після батькової смерті Калиновська не озивалася. А до того жили на Дружби народів.

— У Калиновської був інсульт, знаєш? — спитав я.

— Та що ти кажеш! — оживилася мати, бо все, що стосувалося до хвороб, її найбільше цікавило, принаймні про свої болячки, явні і гадані, любила вельми докладно розказувати. — То вона лежача чи ходяча?

— Не знаю, — сказав я. — Просто її дочка сказала: був інсульт, а в якій формі, не сповістила.

Мати знову на мене пильно подивилася. Ця інформація їй видимо сподобалася, бо вістила, що я не був близький до дочки Калиновської.

— Коли лежача, мають клопіт, — сказала. — Найбільше, чого боюся, щоб і мене не розбив інсульт і щоб не була лежача. Ліпше отаке зразу: щоб не мучитись самому й не мучити інших. Тому вона, мабуть, і не писала.

Дивне тут було одне: мати, не криючись, писала Калиновській на її домашню адресу, а не до запитання, отже, ревнивець про те листування знав, отже, дозволяв жінці листуватися ще до того, як ударив її інсульт; зрештою, не з батьком та листувалася, а таки з матір’ю.

— Довідайся у   т і є ї   про той інсульт, — мовила мати. — Чи лежача вона, чи ходяча? А я ж бо думала, чого вона перестала писати?

— Гаразд, — сказав я. — Довідаюся, але не раніше вересня.

— Вона одружена —   о т а? — спитала мати, по-особливому на мене позирнувши.

Уживала щодо Іри неозначених форм: «тієї», «ота», а це значило, що симпатії до «щеняти», що донесло батькові на рідну матір, не відчувала.

— Не знаю, — збрехав я. — Чого б мав про те розпитувати?

— А цікавишся цією історією, — прозірливо сказала мати, пильно мене обзираючи, ніби сподівалася, що я знічуся, чи шукала в мені шпарки, аби зазирнути: брешу я чи ні… Але я був незворушний і спокійний, як верблюд.

— Чому б і ні, — мовив. — Калиновська до нас заходила, і мені здалося, що й тобі буде цікава ота моя несподівана зустріч.

— Справді, таке часто не трапляється, — задумливо сказала мати. — Але не здумай до неї, коли неодружена, підбивати клинці, — сказала раптом цілком категоричним голосом.

— А це ж чому?

— Бо плід по кореню пізнається, — сказала просто. — А то родина недоброщасна.

— Ну мам, — сказав я, — мене більше цікавить наука, як дівчата.

І я розповів, що вступатиму до аспірантури і що маю вельми багато роботи; що залишатись учителем у тій загумінковій школі не бажаю, та й узагалі, школа не для мене — з мене поганий учитель, бо з учнями ради собі дати не можу.

— Але в твій вік, — сказала мати, — уже пора подумати про добру, порядну дівчину, бо пересидиш і без родини залишишся. Наука наукою, а без сім’ї людина нічого не варта.

Це мовилося мені вдруге; давніше, як казав, мати вороже ставилася до моїх амурних справ; зрештою, треба признати, певну відчуженість до жіночої статі здобув не без її сприяння.

— Треба почекати, — сказав. — Не до цього зараз.

— Дивись, щоб не перечекав, — мовила мати.

— Я ж не дівчина, мамо! — прорік. — Чоловікові таке ніколи не пізно.

— Це як сказати, — мудро мовила мати. — Усе тра робити вчас!

Мала рацію, як переконався пізніше, бо старого парубка, як то кажуть, у плуга не впряжеш, тобто у шлюб і кітвою не затягнеш. Зрештою, вона так і не дочекалася, щоб я одружився, і згодом не раз до того спонукала. Але про те, що таки підбивав клинці до дочки Калиновської, а ще й до того «щеняти», що виказало матір, ніколи не довідалася — це була б для неї гризота, отже, Іра мала повну рацію, коли не бажала зустрічі з нею. Не зайве зазначити, що листи Калиновської до матері згодом, по материній смерті, я шукав, але не віднайшов жодного, хоча мої до неї зберігались у повному ладі, розкладені по роках, із правильною послідовністю в датах, пачка з кожного року перев’язана грубою білою ниткою, під яку вставлено папірчика з відповідним написом; очевидячки, потяг до копіткої науки взяв од неї, бо була педантично акуратна. Чому ж не зберігала листів од Калиновської? Здається, з простої причини: вони не були їй дорогі. До речі,