Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук
Отак і живе невизнана принцеса між світом боргів, борщів і світом лісу, трави, вогнища і покладених замість лавок колод, а тепер біля моря і каменів, які вбирають із мого тіла щось задавнено-прикре.
Але про море вже було. Мені здається, що ми підійшли до вхідної брами до якогось палацу. Відчинилася вона чи не відчинилася? Нехай трохи… напів… мені завжди цікавіша й привабливіша була напівтемрява, пастель, півтони…
Вибач наперед за мої примхливі образи».
Підписано: «І.»
І знову чудовий лист, гідний не невизнаної, а справжньої принцеси, вишуканий, але й справді химерний. Уже торкався нас, у ньому ні слова про друзів, із якими літує, а море й камені тільки глухо згадано, бо це «вже було», отже, повторюватися не бажала.
Суб’єктивно цей лист цікавіший від першого, бо той, курортний, мені, як казав, цілковито чужий. Отже, виходило, коли це не фантазія, що вона випадково зустрілася зі мною в трамваї, яким я кудись їхав із батьком, її мати про щось із ним розмовляла, а Іра гордо сиділа побіч мене, як доросла. Але того цілком не пам’ятаю, навіть чи їхав кудись трамваєм із батьком. Дивно й те, що коли біля мене було вільне місце, то чому батько стояв, а не сидів біля мене? Але це можна пояснити просто: він звільнив місце жінці з дитиною. Чому ж Калиновська спершу сіла, а тоді встала й почала розмову з батьком, могла б відразу дитину посадити, а розмову вести стоячи. Але це дрібниці, до яких, за звичкою, доскіпується мій надмірно аналітичний мозок. До речі, я пам’ятав поїздки трамваєм десь у тому часі, але їздив із матір’ю і в інший бік — у лікарню, де лежав хворий батько. Найімовірніше, той епізод в Іри був, але хлопчик, біля якого гордо сиділа, був не я, отже, тут з’єдналися, як це часто буває, реальність із фантазією. Коли ж я підсів до неї в електричці, то вона й справді знала, хто це такий, навіть більше, що я син того чоловіка, який так фатально ввійшов у життя її родини, бо перед тим ідентифікувала мене і звідувала про мене, що могла. Зрештою, під час другої зустрічі вважала за потрібне розповісти історію своєї матері і мого батька, можливо, вивідуючи, чи я її знаю, але я тоді не відгукнувся і розповідь видимо сприйняв інертно, це потім мені сяйнуло, і саме від того й почалися мої розмисли.
Друга цікава річ: удруге оповіла про те, що почувається невизнаною принцесою, — я про цей комплекс уже розмірковував. Але вразило мене не те, що її комплекси принцеси і матері — взаємозаперечні. Вже висловлював припущення, що ненавиділа вона більше матір, як батька — останній міг її разити, як людина важкого характеру, але й вабити, як чоловік із зовнішньою мужністю, про це також була мова. Отже, те, що видала матір перед батьком, було не зрадою, а таки помстою. Помстою, що й створила в їхньому домі пекло. Антиматеринського комплекса засвідчено в листі вельми виразно. Світ її родини був світом борщів, боргів, побитих чашок, використаних банок, що складало для неї поняття бруду, йому вона й протиставляла свої ескапічні втечі до моря, каміння, дельфінів, чайок, хлопчика, як óбразу романтичної чистоти, доріг, а в другому листі визначено також екзотичні враження, серед яких знайшли місце: залізничний міст, рейки, що течуть у глибоку даль, наш ліс (до речі, про те, що спершу прийшла до мене додому, а вже потім відкрила для себе ліс, з контексту закономірно випадало); про романтичність її вдачі свідчило й ставлення до поїздів, а колоди з ватрою між ними — реквізит туристський. Саме за цю нитку в клубку вона й тягла, коли тікала зі світу боргів та борщів. Каміння ж, як писала, вбирало в себе з неї «щось задавнене», отже, важкі враження від дитинства, яке не було для неї освітлене сонцем і напахчене запахом трави та квітів (згадати б, як вона вибрала для любовного злягання не сухе листя під дубом, а траву на мокрій землі, бо перше для неї — бруд, а друге — йому протиставне). Отже, мандрівками Іра ніби компенсувала темряву власного дитинства. Я ж у цьому дійстві також грав роль, але яку? Це поки що залишалося під покровою.
35
Третього листа було написано восьмого серпня також без звертання до адресата, а відразу почалася оповідь про якусь давнішу подорож, без пояснень, коли та відбувалася, але увіч не цього літа.
«Я бувала щаслива. Хоч би таке. Метушливе місто й робота — все позаду. Купа рюкзаків. Електричка. Виходимо. Тільки-но пройшов дощ. Неймовірна свіжість. Зупиняється підвода, на ній чоловік, спокійний, як Бог.
— Корови не проходили? — не поспішаючи, розважно-спокійно питає.
І я відразу почула: інший ритм, інше, не міське життя, інша планета. Здається, він запитував тільки в мене. І знову:
— Корови не проходили?
Мовчу, бо я з іншої планети, де корови сприймаються на рівні динозаврів.
Це було на Південному Бузі. М’які пейзажі, які роблять і мене м'якою й податливою. Але як розказати про ті запахи і про шум води — чи спокійний у звичайній течії, чи гучніший на порогах. І про те, як я побачила двох сільських дядьків на березі, які попросили їх перевезти, і це катамараном. І я їх перевезла, маючи від цього особливу радість, якої й сама не могла пояснити. Але допомогла людям перебратися на той берег, отже, якоюсь мірою знайти ті загублені корови, тож і відчула від того щастя. Звучить екстатично? Так. Але це можна пояснити — я з’єднувала дві планети і два різні ритми життя».
Тут начебто перша частина листа, хоч напису
