Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

і краса світу була над усе; він уряди-годи поринав у свої інтермецо, але про людей і вічне Слово ніколи не забував. Ось чому так жахався фата-морган цього світу й попереджав про настання царства цього апокаліптичного звіра. Але люди не послухали його науки і fata morgana на землю прийшла, і запалав вогонь, і полилася велика кров, отож він тільки й міг, що являтись у тимчасовій подобі туди, де та кров лилася, бо нічого людей навчити в цьому світі не міг, хоча й хотів. І я відчував, що той чоловік у білому костюмі з прутом із трьома листками — мій брат, але я ніколи не зможу піднестися до його осяйності, бо моя місія в цьому світі менша й інша: складати кросворди для дозвілля і коментарі до книжок, яких я не писав, але й таке чинити у світі потрібно, бажаю-бо, щоб книги, написані людьми іншими, стали зрозумілі, тобто складність опростити.

Таке щось дивне мені марилося в тому автобусі, і я хаотично, поспішливо ті думки записав. А загалом хотілося мені спокою, відтак і бачив той спокій у звичайних картинках людського буття, що, мов кіно, пропливали за шибою, і у з’яві мого рідного міста, і в його вулицях, якими непоспішливо йшов, і в óбразі дому, батьківського дому, де мав зустрітися з матір’ю та братом, а коли побачив того будинка віддалік, збагнув, і тепла хвиля покрила мені груди: поки він у світі є, поти я не самотній, хоч би де і скільки блукав, поти я не бездахий, і я конче маю сюди повернутися, і це найбільше з великого для всіх блудних синів цього світу…

Брат поповнів і постатечнів, він старший за мене й живе, як звичайні люди, у клопотах, роботах і не збирається нікуди зі свого, власне батьківського, обійстя виїжджати, він-бо — гілка, від рідного дерева не відчахнута. Ми з’єднані з ним спільною любов’ю до книг, а отже, до Слова. Через це наші балачки здебільшого про книги, які щойно з’явилися і які ми помітили й прочитали, — таких співрозмовників мені завше бракує.

З матір’ю мій стосунок інший, вона цікавиться моїм побутом і від себе оповідає місцеві події: що, де і з ким із сусідів трапилося — зі свого кутка також не виїжджає, і тут зосереджено її всесвіт. У тому, розумію я, є свій смисл. Можливо, від такого життя світ вужчає, але стає певний, зрозумілий і простіший, а отже, значно більш пізнаванний, а відчуття цього творить житейську певність. Через це я ніколи не осуджую людей, котрі вибирають для екзистенції вузького простора, важливо, чи вони знаходять там гармонію, хоча не раз і їхній малий світець буває заколочений; кожна зоря також має свою орбіту, більша — більшу, а менша — меншу. Можливо, ці думки були моїм інтермецо, трохи збуреним і хаотичним, бо, відверто кажучи, я втомився, але це все має стосунок до теми, яку тут розробляю.

Тоді, у Житомирі, я розпитався в брата й матері про Калиновську. Спершу розмова була з братом. Той знав небагато. Причину, чому тим цікавлюся, поклав просту: випадково зустрівся з дочкою Калиновської.

— Мало що про те знаю, — сказав брат. — Окрім того, і тобі відомо: Калиновська до нас заходила, і мати її зовсім не ревнувала.

— Але чому? — спитав я.

— Бо то був у батьковому житті епізод, який закінчився, отже, і ревнувати не було чого.

Брат мав простого й тверезого розума, складнощі його не цікавили, отже, у його пам’яті все вляглося так, як сказав, без прифантазованих розток та галузок.

Розмову з матір’ю вирішив провести обережно. Вислухав передусім те, що хотіла мені оповісти, — так у нас велося, тоді мова перейшла на мене: як живу тощо.

— Знаєш, кого зустрів у школі, де працюю? — спитав. — Дочку тієї Калиновської, що колись до нас приходила.

— А що вона робить у тій школі? — спитала спокійно мати.

— Як і я, учителює. Ну, ми якось і розговорилися, бо довідалася, що я із Житомира.

— Це менша чи старша? — спитала мати.

— Не знаю, не розпитував, — уникнув прямої відповіді. — А в Калиновської було їх дві?

— Так, — сказала мати. — Між ними мала бути років на шість різниця. Це дивно, що її зустрів.

— Калиновська по батьковій смерті не приїжджала? — спитав.

— Чому їй було приїжджати? — тонко всміхнулася мати. — Вони з батьком колись дружили. Нещасна вона людина.

— Чим нещасна? — спитав цілком спокійно.

І тут мати подивилася на мене пильно. Але я вмів себе тримати.

— Ти часом із тією нічого не завів? — спитала навпрямець.

— Таж ні, просто виявилося, що з одного міста, і розбалакались.

— Але ж її прізвище не має бути Калиновська?

— Її прізвище — Канішевська, — сказав я.

— Таке прізвище в чоловіка Калиновської й було, — задумано сказала мати. — Ми колись із батьком до них приходили. Неприємний чоловік.

— Погано вас прийняв? — спитав я, усміхнувшись.

— Зачинив перед нами двері, — відказала мати. — Ревнував свою жінку до батька.

Розмова мені надзвичайно подобалася, бо дістав для своєї історії золоту інформацію, окрім того, як то кажуть, із перших рук.

— Підстав не було, — сказала спокійно мати. — Щось там у неї з батьком трохи крутилося ще до того, як зустрів мене, але вона була вже одружена, отож батько й відступивсь.

Що ж, сповіщення цілком збігалося з тим, що сказав брат, але брат казав, що відступилася Калиновська, не захотівши руйнувати родини, мати ж сказала, що батько.

— Але ж вона до нас приходила, — сказав я.

— Приходила, бо горе їй робив той навіжений, — сказала спокійно мати. — Ревнував до батька, бив і з дому виганяв, часом напівголою на мороз. От вона й приходила й просила, щоб ми пішли до нього й засвідчили: