Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

Усі трохи понад міру випили й понаїдалися, а тоді й почали розтрушуватися під вискотливу гармоніку, і зоотехнік (звали його Іван) найбільше танцював таки з Ірою, хіба часом переметуючись до інших дівчат. Було вже цілком темно, коли не вважати на світло від вогнища, і гульня закипіла пристрасна: повискували дівчата, коли хлопці дозволяли собі вільніші рухи, вищала гармоніка, стояв тупіт і шурхіт, одне слово, вони тоді майже подуріли…

— Розказувати далі? — спитала Іра, дивлячись на мене з дивним прижмурцем.

— Як хочеш, — коротко відповів — мені ця історія тоді видавалася чомусь банальною. Але небанально я ставився до Іри, а вона небанально ставилася до тієї історії.

— Ревнуєш? — спитала з милою усмішкою.

— Ні, — відповів. — Бо то було до нашої ери, і ти мала волю чинити, як заманеться.

— Але не хочу, щоб ревнував за нашої ери, — сказала твердо.

— Звісно, — сказав я. — Дав на те клятву.

— Любиш дотримувати клятв? — спитала вона.

— Не люблю, а мушу, — сказав я. — Те, що мусиш, не є любов’ю.

— Гадаєш? — випустивши легку хмарку, мовила. — А по-моєму, обов’язок і любов — з’єднані речі. А клятва — це і є взятий на себе обов’язок, з огляду на взаємну прихильність.

— Клятви бувають вимушені і вільні, — сказав я. — Отож вільні — від любові, а вимушені — від насилля.

— Хочеш сказати: примусила давати ту клятву?

Зрештою, так воно й було, бо та клятва й справді чинилася не з моєї доброї волі, а з її наказу, тим більше й виконувати мені її було важко, про що свідчив і той сон про піщану косу (до речі, і в історії про падіж худоби була коса, але залізна, а коса хіба не є атрибутом смерті?) та пантеон її коханців. І тут я подумав: а чи не було в тому пантеоні зоотехніка? Але фігури були абстраговані, без індивідуальних ознак, я б сказав, модерністичні; до речі, саме тоді велася істерична кампанія влади проти абстракціонізму, зокрема проти скульптора Ернста Нєізвєстного, але скульптури, за свідченням Поета, були створені не якимсь Незвісним, а особою конкретною, яка оце й сидить переді мною й розповідає про чергового свого коханця, чиєю красою і мужністю, не в міру до мене, і досі захоплюється.

— Чого задумався? — підозріло спитала Іра.

— Та ні, нічого, — сказав. — Розповідай. Отже, ти стала партнеркою зоотехніка в танцях. І він запропонував тобі звідти піти…

— А ти звідки знаєш? — спитала гостро. — Я ще цього не казала.

— Не важко здогадатися, — мовив спокійно.

— Ага, ревнуєш? — не без торжества скрикнула.

— Ні, — прорік я. — Дурне ревнувати за те, що відбулося.

— А чому не відповів: вільно чи невільно давав свою клятву?

— Бо уявив: він кинувся на тебе, як перед тим на корову з косою, тільки тепер із символічною чи більш істотною.

— О, ти розумний, — сказала Іра, випускаючи дим. — Боюся твого розуму й делікатності. Але це справді було так. Здалося, що переріже мені горло. І я так злякалася, що не могла й пальцем кивнути. Ні, то було брутально, і я вважаю, що вчинила тоді велику помилку, піддавшись цій тварині.

Голос її прозвучав ригористично, але я чомусь не повірив у її щирість. Ба був переконаний, що це викликало в неї екстаз, адже й мене одного разу хотіла розпалити до ґвалту. Я тоді тями не втратив, і вона, здається, залишилася незадоволеною, бо призначила наступне побачення через тиждень. Але ситуацію відклав передумати на самоті.

— Гаразд, — сказав. — А потім?

— А потім повернулись до гурту, ще пили й танцювали.

— А тоді?

— А тоді запропонував мені віддатися йому вдруге.

— І ти згодилася?

— О, ні! — палко заперечила. — Мені було тієї тварини досить. Накричала на нього.

— При всіх?

— Тоді вже ніхто одне на одного не зважав.

— А як повівся він?

— Почав тягти мене за руку з матюками. І я йому добре врізала.

— Відстав?

— Був уражений! — сказала Іра. — «Дурна, — сказав, — я тільки почав тебе любити». Але мені такої любові було досить.

— І відстав?

— Почухав голову і сказав: «Коли не хочеш, пошукаю іншої». І пішов. А я забилася до намету, де вже спала наша подружня пара, і протремтіла там до ранку.

— Чого ж боялася?

— Боялася, що прийде з тією косою й заріже.

Здається, викликала в мене співчуття. Я мав би встати, перейти до неї, сісти побіч на колоді, обійняти і сказати: «Бідна, бідна, Іро!» — як це раз чинив, але щось мене стримувало те вчинити. Отож сидів і димів, як паротяг, цигаркою.

— Ну, а потім? — спитав.

— А вранці ми зібралися й подалися звідти геть. І я вже ніколи його не бачила.

— Чому про це вирішила розповісти?

— Уже казала: хочу, щоб знав про мене все. Чуєш, усе!

Остання фраза свідчила, що свої любовні історії, які були до мене, розповіла всі. Випадок із учителем фізкультури оминався, а там сталося начебто щось схоже. Отже, як сказала господиня? Іра злигалася з учителем, а може, злягалася, а тоді заявила директорові, що фізкультурник хотів її зґвалтувати. Назовні нічого страшного в цьому не було: учитель фізкультури застав її на самоті, а можливо, Іра зайшла до