Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Тілько досвіт кинув першу золоту стрілу на Розп’яття з чорного дерева, Добриня побачив ігумена в саду, на ранних молитвах. Він не спав видно з розчарування й образи…

Аж тепер, хвиля перед виїздом, воєвода передав ігумену зловіщу новину про поворот княжої дружини – без князя, натякнув про ціль своєї поїздки і просив провідника до угорських воріт.

Загуло в монастирі, як в улию…

Ніч захопила їх на Плісці, недалеко угорських хитарів. Унизу остали лісові проходи, відомі задушникові, як п’ять пальців його десниці, зелена темінь проглотила давно старовіцькі лісові руїни, святі Дуби, почеркані таємними різами, оброслі п’ядуном жертвенники з каменю, подібні до висохлих кирниць, ставники Світовида в тисячних подобах моху і кладовища обіч…

Стало зябно. Затопили ватру, лягли, Дуж на сторожі.

Від несамовитого шуму листя й тріскоту сухого ломаччя сон дивно не брався повік воєводи. Він встав, верг свій зарукавник на стихлого Скобейка, вдарив об рамена заков’язлими руками, поклав око на Дужа.

– Господине? – заговорив задушник і зам’явся.

– А? – скрикнув Добриня і відслонив з-під навислих пальців нерозгадані зіниці.

– Господине… – повторив Дуж нескоро, – чоловік я препростий, невигласок, лісовий сироїд… Ви – діло друге, знаєте багато такого, до чого мені не сила підійти…

Зупинився, проковтнув скупу слину, і зразу ж, із зухвалим визовом кинув у тьму слово наболіле й нецікаве:

– Бо то тепер – волость без князя, хата без даху… Досі свобідного поселянина, безземельного чи з землею за довг закріпляли в неволю, закупа, як ось я, продавали за втікачку у треті руки, довічним слугою. Про рабів і казати нічого! А тепер княгиня ме правити… Йдуть вісти, що вона схильна до нас, простолюддя… Кажіть, правда це, що писці нові закони пишуть, полекші много?

В погляді задушника була спрага, чоло вкрив піт.

– Теж вигадав? – гучно прокричав вельможа. – Про державу річ, щоби її гайвороння не порозтягало по незахідних місцях, а той… закони!

– Ось воно як… – уповів Дуне про себе. – Волі не буде, полекші не потрібні? А для чого ж оця воля світить в мені ніби сонце, грає в усі, як сопілка, цвіте в оці, гей барвінок?

Сміявся вітхненно, опертий об рогатину обіруч, і воєводу вкусив у серце страх. Він ущух від нез’ясованого ще звиду горя… Тоді ж будьте знемігся, задрімав і вснув твердосном, – та це тілько тому, щоби промовчати визов.

«Ой заплачеш моя матні,

В неділю раненько

Як не буде кому встати

Хатоньку замести»…»

(з нар. пісень)

Гліб Словит ставляв нову хату на спохиллях виноградника, лицем до полудня. Трапився Йона печерак: зайшов колись там случайно на обійстя мабуть у невгасимій жажді картати промахи, злобу і гріх. Він прожогом доглянув боярина, як розділював ласки проміж тічню кровожадних собак. Поли опанчі і сипкий чупер Словита лопотіли червоно з поранним вітром…

Вельможа повернув на Йону студене око і вчинив рух, від якого пси підняли сторожко островухі голови, – ждали ще, – а тоді рванули вперед.

Йона замахав руками від грози і кричав щосили:

– Нехай буде твій двір пустий, а в хаті твоїй нікого живого!

Тут допав він воріт і з дзвоном заліззя вдарив засовами позад себе.

З цеї пори думки Словита не мали спокою: вони повторювали оклик скитальця, як пустка повторює ехо. Проклонів Словит люто боявся, – рішив перехитрити Йону. Стару хату слід було обернути на стебник, медушу, а самому ставити осторонь і в другому напрямі нову хату, до якої зловіще побажання не мало б приступу…

Стукнув оце й день зав’язин, юрба людей з всяким робітницьким знаряддям трудилася з самого ранку вокруг підвалин з гірського вапняка, глибоко впертого у землю.

Он – де ґазда – боярин, у сірім таламані, в кісках на розшиттю, простоволосий, ремінь на три спряжки, звенигородський…

Вечеріло, – він стояв саме проти утла підвалин, духові землі вклонявся, а тесля, грубов’язий велетень у згрібних лудах з домашного прядива подавав господарю когута зі золотим перстенем на шиї.

Понад виноградник привіялася хмарка, когут запіяв з усіх радісних сил і в цю мить ніж теслі прорізав йому горло доразу. Під ошалілий трепет крил стала чуріти кров на кожний гран каменю, наріжний, – струя темно багрила камінь під принос землі, споконвічній даровальниці.

Тепер боярин поклав на кожний угол розрізаний на четверо срібний гріш, чорне овече руно й барвінок, а далі підняв бурдюк, що стояв обіч хворосту під ватру, і лив вино на камінь, на кров. А там ватра спалахкотіла високо, й жертвенна птиця обдерта з пір’я та чиста унутрі, перкотіла вбита на залізний дрючок у власному товщі, у курній смазі.

Поплила пісня під саме небо, – люди рубали протеси, затесували кілля, лупали камінь, як сир.

Саме Кормильчич минав новосілля на коні, як змій, – хотів цільнути попри хату полегки, та Словит плескав у руки звисока назустріч свойому любимцю, та божився хриплими окликами, що ніякого проїздного не пустить у таку хвилю… Він підходив всп’ять до їздця, – беріг свою тінь, щоби хто-небудь із робітників у розгарі праці не замурував її на підвалинах, як нову, зловіщу приміту…

Поки розмовляли про втрати у вівцях від медведя, про ловецькі трофеї за протяг останного року, медвежі шкіри, вінець лося, вовчі лоби і дичі, та віяла тетеревів, якими окрасили свої хати, – когут пішов по руках, димний,