Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук
Тлустий стояв на узгір’ї й печально дивився туди, де сховались чоловіки, до нього з різних боків сходилися жінки, що продовжували плакати, стали й також задивилися туди, куди зорив грубий. Непорушно мерли білі будівлі ферм, і Іра роззирнулася навколо. Місце було прегарне. У легкому передвечірньому серпанку купалися більші та менші горби, а там далі, з-за гори, висовувалося зелене й мальовниче село, також ніби повите димом.
І тут біля них з’явився високий чоловік у білому костюмі, із випещеним, явно міським обличчям і в солом’яному капелюсі, напрочуд схожий на Михайла Коцюбинського. Тримав у руках виламаного прута з трьома незчухраними листками. Став біля жінок і дивився, як від ферм зморено підіймаються чоловіки на чолі з зоотехніком, а ззаду, знову-таки, як шлейф куряви, плуганяться вичерпані хлопчаки. Підіймалися мовчки, а коли дісталися горбка, на якому стояли тлустий, жінки та й високий у білому з прутом, мовчки повсідались у траву, ніхто з них нічого не казав і не питав, тільки всі дивилися на закривавлену косу, яку тримав на колінах зоотехнік. Той зирнув на закривавлені руки й відклав косу набік. Мав сіре обличчя, й очі серед того обличчя здавалися неприродно великими…
— Ніколи не бачила такої чоловічої краси, — сказала Іра; я зирнув на її обличчя, було воно покрито м’якою, аж ніжною, задумою чи зворушенням.
— Що тут у вас трапилося? — голосно запитав чоловік у білому костюмі, схожий на Михайла Коцюбинського.
Йому ніхто не відповів. Чоловік уважно обдивився людей, глянув на ферми, де продовжували мукати корови, і звернувся до найближчої жінки:
— Я йшов тут і почув крики. Це що, падіж худоби?
Жінка не відповіла, і чоловік більше не розпитувався. Навколо панувала велика тиша. Ніхто не розмовляв. Грубий також сидів на траві, але окремо від інших, повернувся до людей спиною й тримався рукою за очі…
На цьому завершується написане тоді оповідання. Решту, власне, основне, що стосується до моєї теми, записую з пам’яті. До речі, я запитав тоді в Іри:
— А що то за чоловік у білому костюмі?
— Не знаю, — відповіла. — Можливо, якийсь дачник із того села. Але чомусь дивно схожий на Коцюбинського. Дуже з-поміж тих людей вирізнявся. Як і ми…
Отже, про того чоловіка в білому ніхто нічого не довідається, мене ж як ученого (це вже тепер) епізод зацікавив хоч би тим, що він може з’явити технологію творення фабла про мандрівку між людей Ісуса Христа з апостолами чи без них, чи із святими, звісно, вже по смерті, — таких народних оповідок записано фольклористами багато. Але це між іншим. На жаль, мої спогади не можуть бути документально докладними, адже події, у яких сам брав участь, запам’ятовуються непомірно краще, аніж те, про що тобі лише колись розказували. Отож хочу застерегти, що в подальшій оповіді буде елемент белетризації, тобто намагаюся не просто переказати Ірину розповідь, а уявити й відтворити цілу ситуацію, бо, повторюю, вона моєму писанню важлива.
Але в тому оповіданнячку є одна істотна помилка, якої не можу поправити фактологічно, бо не відаю реаліки сільського життя, бувши споконвічним міщухом; річ у тому, що корови понаїдалися конюшини з росою, отже, це мало статись уранці, а падіж худоби, як назвав те, що сталося, чоловік у білому, описано під вечір — невже аж стільки часу мало спливти, щоб та конюшина з росою почала згубно діяти на корів? Теоретично міркуючи, це мало статися раніше, десь першої половини дня. Але чого не знаю, того не знаю; скажу, що історія фабла про мандрівку поміж людей Ісуса Христа мені більш відома, ніж ветеринарія. Помилку ж вимічаю тому, що вона може засвідчити: Іра цю історію вигадала (згадаймо Поета в моєму сні, який твердив, що вона велика брехуха); з другого боку, якісь зміщення в Іриній пам’яті також могли відбутися, отже, і на цьому твердженні не наполягаю; його можна визнати в моєму судовому процесі за неістотне. Однак вернімося до оповіді.
Керівник туристської групи підійшов до тлустого й назвався, хто він такий, відтак спитав: чи він не заперечує (та й люди цього села), коли мандрівники отаборяться поблизу, бо рушати далі запізно, — той керівник завжди такі речі в разі потреби погоджував з місцевим начальством, бувши надмірно обачливим.
— Можете стати на вигоні, — сказав замість тлустого зоотехнік, котрий брав таку активну участь у дійстві і так запав Ірі в око.
— А ввечері, коли не проти, ми прийдемо до вас із музикою і влаштуємо танці. Треба ж якось зняти напругу.
— Хто це — «ми»? — спитав керівник групи.
— Сільські хлопці й дівчата. Ви оновитесь біля наших, а ми — біля ваших, — і він показав чудові, рівні й блискучі зуби.
— Гаразд, приходьте, — згодився керівник.
— Тоді проведу вас на вигін, — миттю став на ноги зоотехнік. — Тільки відмиюсь від крові.
І він пішов туди, де мився раніше, тобто за загорожу, перемахнувши її з легкістю професійного стрибуна…
Сільські хлопці й дівчата прийшли до них уже в сутінках, був із ними й гармоніст, принесли самогонку із закускою — перед цим зоотехнік попередив, що повечеряють разом, щоб перезнайомитися перед танцями. Усі порозсідалися, змішавшись: сільські хлопці — з туристками, а дівчата — з туристами.
— І от що найдивніше, — сказала Іра, випускаючи клуба диму зі своєї сигарети. — Той зоотехнік сів не біля кого, а біля мене, хоч у нас були й гарніші дівчата. Це мене вразило.
— Маєш притягальний чар, — сказав я.
— Не знаю, але так вийшло, — сказала Іра…
Почав розпитувати про неї, а про себе оповів, що не місцевий, а відряджений сюди на роботу, розповів, де вчився і що поки що парубкує, бо скільки тієї молодості, а надіти ярмо на шию ще встигне — своє треба відгуляти. Потім поцікавився, чи немає тут у них постійних пар і чи не має хлопця й вона, бо не хотів би,
