Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

Насарено, - ні, обдурювали, щоб тримати цього старого маразматика в полоні його ж таки власної влади, - хай лежить собі в гамаку під сейбою свого патіо і доживає віку серед ілюзій, бо навіть хор школярок, що співав пісню про строкату пташку на зеленій гілці, був у ту пору ошуканством, - от тобі й маєш!.. а втім, він не дуже засмутився з тої брехні і спробував помиритися з дійсністю, видавши декрет про відновлення - на благо вітчизни - державної монополії на хіну та деякі інші ліки, проте дійсність ізнову здивувала його, нагадавши, що світ змінюється і життя не стоїть на місці, всупереч його владі: “немає більше хіни, мій генерале, нема какао, нема індиго - анічогісінько немає!” - крім його незліченних марнованих статків, із яких країні не було ніякої користі, - але він не розгубився від такої лихої новини, а послав записку - виклик старому послові Роксбері: може, хоч той за партією доміно знайде якийсь рецепт порятунку, - та посол відповів йому цілком у його стилі: “викиньте це з голови, ваше превосходительство, бо вашій країні - гріш ціна, хіба що море тут чогось варте, воно таке прозоре, так ним кортить поласувати - підкласти вогню й зварити в цьому кратері юшку з усіх молюсків, які лише водяться на світі! отож обмізкуйте гарненько, ваше превосходительство! за море ми вам подаруємо весь ваш борг, якого не виплатити й ста поколінням ваших національних героїв, таких само кмітливих, як ваше превосходительство!..” - та він і цього разу обернув усе на жарт, і тільки думав собі, випроводжаючи посла до сходів: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, подивися лишень, які дикуни ці грінго! їм одне в голові - зжерти ціле море!..” - і він розпрощався з послом, як завше, поплескавши того по плечу, і знову зостався наодинці з собою, зостався страждати, самотньо блукаючи серед химерних туманів у пустелі влади, бо юрби покинули Військову площу й забрали з собою стандартні плакати, сховали видані їм гасла, щоб приберегти все те добро до іншого разу, для таких самих майбутніх свят, - люди розійшлися, як тільки скінчилася їжа й питво, що їх роздавали солдати в перервах між оваціями - для заохоти; в палаці також стало порожньо й сумно, дарма що він звелів не зачиняти брами, щоб сюди міг увійти кожен, хто забажає, як то було раніше, коли це був дім для всіх, а не притулок мерців, - а тепер з ним були тільки прокажені, сліпі й паралітики, які роками дожидалися під стінами палацу, - там їх і досі бачив Деметріо Альдоус: вони пеклися на сонці біля брам Єрусалимських, - розбиті, але не переможені, вони повсякчас були певні, що рано чи пізно ввійдуть сюди знову, щоб канючити цілющу сіль із його рук, адже йому судилося пережити всі удари долі, не здатися найжорстокішим пристрастям, уникнути найхитріших пасток забуття, бо він був вічний, - отож так воно й сталося, повертаючись якось уранці з корівні, він знову побачив їх: вони склали з цеглин посеред патіо такі-сякі плити й варили на них у бляшанках з-під консервів страву з усіляких покидьків, лежали, схрестивши руки, в запашному затінку троянд на циновках, просяклих гноєм із їхніх виразок, - він загадав, щоб їм поставили справжню плиту, купив їм нові циновки і звелів спорудити в глибині патіо накриття з пальмового листя, аби вони не лізли в дім, але не минало й чотирьох днів, щоб він не наткнувся на одного-двох прокажених, що спали на персидських килимах у банкетній залі, щоб не побачив сліпого, котрий блукав покоями, чи паралітика, що розбився десь на сходах, - тоді він наказав зачиняти двері: “хай не тиняються тут і не смердять карболкою, і не вимазують стін своїми виразками!” - та дарма, бо тільки-но їх проганяли з одного місця - вони миттю вигулькували в іншому, вперті й нездоланні в своїй давній вірі, нібито їм подарує зцілення немічний старий, від котрого давно вже ніхто нічого не ждав, - він блукав, наче сновида, туманною трясовиною своєї пам’яті, ховаючи свої записані на клаптях паперу спогади в щілини у стінах, годинами лежав без сну в гамаку і думав: “як би мені відкрутитися від цього нового посла Фішера, чорти б його вхопили?” - бо новий посол запропонував йому оголосити, що в країні спалахнула епідемія жовтої лихоманки, - - щоб виправдати висадку морських піхотинців, відповідно до угоди про взаємодопомогу, і хай вони залишаться тут на стільки років, скільки буде потрібно, аби вдихнути нові сили в конаючу вітчизну; але він відрубав, не вагаючись: “нізащо в світі!” - бо добре знав, чим це пахне: колись давно, ще на початку свого режиму, він раз уже вдався був до такого заходу, щоб за законами воєнного часу зосередити всю владу в своїх руках, оскільки в країні от-от мали початися заворушення, - тоді він видав указ про епідемію чуми, і над маяком було піднято жовтий стяг, порт - закрито, вихідні дні - скасовано, оплакувати мертвих та грати на похоронах жалобні мелодії - заборонено; війська повинні були стежити за виконанням цього указу і дістали право знешкоджувати заразних хворих на свій розсуд, отож солдати з санітарними пов’язками привселюдно страчували всіх, кого хотіли, незалежно від суспільного становища людини, ставили мітку - червоне коло - на дверях будинків, де жили запідозрені в нелояльності до режиму, і, мов тій худобі, таврували лоби кримінальним злочинцям, лесбіянкам та мужоложцям, а тим часом санітарна місія, терміново прикликана послом Мітчелом, рятувала від зараження чумою мешканців президентського палацу: члени місії підбирали з долівки фекалії недоношених вилупків і розглядали їх крізь збільшувальне скло, кидали в питну воду таблетки для дезинфекції, годували червою тварин у своїх наукових лабораторіях, а він аж за живота брався від сміху та казав їм через перекладача: “не будьте дурнями, містери, тут немає ніякої чуми, крім вас!” - але вони заперечували: мовляв, чума є, бо їм наказано згори, щоб вона була, - і готували якусь схожу на мед речовину, вона була густа й зелена, і мала нібито запобіжні властивості, - нею намазували з голови до ніг усіх відвідувачів палацу, і простих, і вельможних, їх просили триматися на відстані в час аудієнцій, отож вони стояли біля порога, а він сидів у глибині зали, куди долинали тільки голоси відвідувачів, але не їхній подих, і криком перемовлявся зі своїми голими урядовцями, які жестикулювали однією рукою: “ваше превосходительство!” - а другою силкувалися хоч як-небудь затулити свого огидно виквацяного голуба, - і все це робилося для того, щоб уберегти від зарази його, котрий, страждаючи від безсоння, сам ту заразу вигадав, придумав найбанальніші подробиці того уявного лиха, поширив чутки про кінець світу, думаючи собі: “що люди менше тямлять, то більше бояться!” - він і оком не змигнув, коли переляканий, блідий, ніби мрець, ад’ютант доповів йому: “мій генерале, смертність від чуми серед цивільного населення просто страхітлива!..” - отож крізь тьмяне скло президентської карети він побачив на безлюдних вулицях