Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

спину, мов те днище судна, під пахвами в нього завелися поліпи й дрібнесенькі молюски, але він був певен, що це - перші ознаки стихійного повернення моря, “яке ви забрали, любий Джонсоне, бо моря - немов коти, вони завжди повертаються!..” - казав він, переконаний, що колонії молюсків у нього в паху - таємничі провісники того ранку, коли він відчинить вікно своєї спальні і знову побачить три каравели адмірала всіх океанів, котрого вже стомився шукати по всьому світу, щоб пересвідчитися, чи правду кажуть, ніби в того такі ж гладенькі, без ліній, долоні, як у нього самого, як у багатьох великих людей, знаних історії, - він наказав привести його, хоч би й силоміць, бо інші мореплавці розповідали, що бачили його на власні очі, картографуючи незліченні острівці сусідніх морів та нарікаючи їх найменнями королів і святих - замість колишніх імен завойовників, він шукав у тубільців єдине, що його цікавило насправді, - якийсь надійний засіб проти полисіння; ми вже втратили будь-яку надію знайти того чоловіка, коли це раптом сам президент побачив його з віконця лімузина: перевдягнений у темну рясу ченця-францисканця, він торохтів тріскачкою, як покаянний грішник, серед недільного базарного натовпу, і весь його вигляд виказував таке духовне зубожіння, що годі було пізнати в цьому бідоласі колишнього мореплавця в червоному мундирі, з золотими острогами на чоботях, котрий увійшов колись до конференц-залу врочистою ходою сухопутного загрібного, - та коли він наказав посадити його в лімузин, того тільки й бачили: “наче крізь землю провалився, мій генерале!” - розказували, ніби він прийняв мусульманство, ніби він помер у Сенегалі від пелагри, і його поховано в трьох різних могилах одразу, в трьох містах на різних кінцях світу, - “та насправжки його не було ні в одній з тих могил, земля його не приймала: йому судилося тинятись від могили до могили, поки й роду людського, таку він дістав кару за свої недобрі земні діла, бо цей чоловік був шахрай, мій генерале, і завдав людям більше лих, ніж диявольський метал!..” - проте він уперто не вірив цим балачкам і сподівався, що той колись таки повернеться, плекав цю надію на схилі своїх літ, коли міністр охорони здоров’я витягав пінцетом коров’ячих кліщів, які вп’ялися йому в тіло, а він правив своєї: це, мовляв, не кліщі, це ознаки того, що море от-от повернеться, - він говорив так переконливо, що міністр думав часом: “та він зовсім не такий глухий, як прикидається на людях, і тільки вдає з себе дурня, коли змушений давати якусь не дуже приємну аудієнцію!” - але ретельне обстеження було вкрай невтішне: виявилося, що артерії в нього немов скляні, в нирках повно піску, наче на пляжі, а серце геть потріскалося без кохання, отож старий лікар - на правах давнього приятеля - сказав йому прямо: “час уже кидати кермо, мій генерале! треба вирішити принаймні, в чиї руки ви нас передасте, інакше тут почнеться така веремія!..” - але він поспитав здивовано: “а хто це вам сказав, ніби я збираюся вмирати, любий мій лікарю? хай собі інші вмирають, на дідька воно мені! - і звів усе на жарт, - ось позавчора я бачив себе по телевізору - такий молодчага, що куди там! просто бик для кориди!” - і зареготав, згадавши, як із мокрим рушником на голові куняв перед німим телевізором, бо в ці останні свої самотні вечори вже й не вмикав звуку, - тоді він і справді був рішучіший за бика на кориді: його зачарувала дружина французького посла, а може, й турецького або шведського, їх було до біса, і всі на одне лице, спробуй розбери, та й було це так давно, що він уже навіть себе не пам’ятав серед них - у мундирі для вечірніх прийомів, з непригубленим келихом шампанського на святкуванні чи то роковин дванадцятого серпня, чи то перемоги чотирнадцятого січня, чи то дня відродження - тринадцятого березня, хтозна, бо за роки його режиму історичних дат назбиралося стільки, що він уже й сам не міг уторопати, котра з них до якого свята, йому вже не допомагали й скручені папірці, які він так ретельно ховав колись по закапелках, маючи надію на ті записки, - даремна річ, бо врешті-решт він забув, що саме повинен пам’ятати, і, знаходячи в тайниках для меду свої папірці, нічого в них не тямив: “сьомого квітня - день народження доктора Маркоса де Леон, треба послати йому в дарунок ягуара”, - прочитав він якось, - то була його рука, але хто цей доктор Маркос - одному богу відомо, і він знову відчув, яка це принизлива і незаслужена кара, коли людину зраджує власне тіло, - він осягнув це задовго до незабутніх часів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, впіймавши себе на тому, що майже нікого не впізнає на багатолюдних прийомах, не може згадати, де тут хто, - і це він, котрий пам’ятав імена й прізвища мешканців будь-якого з найвіддаленіших поселень у своєму безмежному царстві скорботи! а тепер, навпаки, уздрівши в юрбі якогось знайомого хлопця, він злякався, що не може згадати, де його бачив, і звелів охороні заарештувати того хлопця: “нехай посидить, поки я згадаю!” - бідолашний хлопець-горянин просидів у в’язниці двадцять два роки, повторюючи правду, яку слідчі й самі легко встановили першого ж дня: що звати його Брауліо Лінарес Москоте, що він законний син розлучених батьків - матроса річкового флоту Маркоса Лінареса та Дельфіни Москоте, власниці розплідника мисливських собак, із якими полюють на ягуарів, що обоє вони мешкають у Росаль-дель-Віррей, що сам він уперше в столиці, що мати послала його продати двох цуценят на березневі свята, що він приїхав сюди на позиченому віслюкові, що в нього не було ніякого іншого одягу, крім того, в якому його заарештували, що він зайшов до харчівні біля ринку - випити чашечку кави та розпитати перекупок, чи не знають вони кого-небудь, щоб купив двох цуценят мисливської породи для полювання на ягуарів, але перекупки сказали, що не знають, і тут загули барабани, вибухнули петарди, звідусіль загукали: “їде, їде!” - отож він спитав, хто їде, і йому відповіли: “а хто, по-твоєму, може їхати? наш володар!” - тоді хлопець поклав цуценят у перший-ліпший ящик і попрохав перекупок: “нагляньте за ними, будь ласка, поки я повернуся!” - а сам виліз на якесь вікно і через голови юрби побачив охорону верхи на конях у золочених попонах та з плюмажами, побачив карету з драконом, символом вітчизни, побачив руку в порваній рукавичці, бліде, як у мерця, обличчя, скорботні неусміхнені уста володаря, сумні очі, які зненацька розшукали хлопчину, мов ту голку в купі голок, палець, що вказував на нього: “оцього, що виліз на вікно, заарештувати! хай посидить, поки я згадаю, де я його бачив”, - наказав він, - “і мене схопили, мене лупцювали, з мене здирали шкіру шаблею, мене підсмажували на вогні, аби тільки я зізнався, де мене бачив раніше володар”, - але з хлопця не могли вирвати нічого,