Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

будила пекельна музика - гуркіт поїздів і грому з платівок Брукнера: та гроза звичайно бушувала цілу ніч змітаючи все на своєму шляху, під ранок залишаючи на гіллі мигдалю тільки лахміття від шлюбного вбрання мертвих наречених, які потрапили до старого притулку голландських маніяків, - зате на вулиці ніхто не чув, як кричать від жаху та болю конаючі; “головне, що на цьому не наживешся, мій генерале!” - Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра одержував платню, якої вистачало, щоб купувати королівську одіж - сорочки з натурального шовку, з вензелем на грудях, черевики із щонайкращої шкіри, гарденії для своїх лацканів, французькі лосьйони з Тисненими фамільними гербами на етикетках, - “але в нього немає коханки, Хоч не можна сказати, що він якийсь збоченець! у нього навіть друга немає, ані власного дому, - нічого, мій генерале!” - він жив, як святий, вій був рабом своєї фабрики тортур, працював аж поки не падав з утоми на диван у своєму кабінеті, - там він і спав, коли завгодно, тільки не вночі, і години зо три, не більше, спав без вартового біля дверей, без ніякої зброї під рукою, - охороняв його Лорд Кьохель, котрий, як розказували, здох би, якби йому не дали єдиної його їжі: гарячих іще тельбухів щойно страчених людей; пес відразу будив господаря, клекочучи, мов той казан, як тільки його людські очі помічали крізь стіни, що хтось наближається до кабінету, - “хто б то не був, мій генерале! ця людина не довіряє навіть своїй подобі в дзеркалі!..” - Саенс де ла Барра справді нікому не довіряв і приймав усі рішення особисто, ні з ким не радячись, покладаючись лише на інформацію своїх агентів: що б там не сталося в країні, в якому б куточку планети не зітхнув вигнанець, - про це негайно дізнавався Хосе Ігнасіо Саейс де ла Барра завдяки ниткам невидимої павутини доносів і підкупів, якою він обплутав усю земну кулю, - “на це він і витрачав грошики, мій генерале!” - отже, неправду казали, що кати одержують платню чи не більшу, ніж міністри, - навпаки, вони пропонують свої послуги задарма, щоб довести, що вони здатні рідну матір розірвати на Шматки і кинути ті шматки свиням, і навіть не здригнуться при цьому, - замість рекомендаційних листів і посвідок про добру поведінку вони пропонують докази вчинених ними злочинів, аби їм дали роботу під керівництвом французьких катів-раціоналістів, таких методичних у своїй жорстокості, не здатних до співчуття; завдяки агентам Саенса де ла Барра став можливий Порядок Заради Прогресу: це вони викорінювали змови задовго до того, як ті починали визрівати в головах людей, це вони - неуважні відвідувачі, які п’ють прохолодні напої під лопатями вентиляторів у кафе, читають газети в китайських ресторанчиках, дрімають по кінотеатрах, поступаються місцем вагітним жінкам в автобусах, вчаться на електромонтерів та лудильників після того, як півжиття були нічними грабіжниками, вони, випадкові залицяльники покоївок, повії на океанських лайнерах і в міжнародних барах, співробітники американських туристських бюро, що організовують екскурсії в карибський рай, особистий секретар міністра закордонних справ Бельгії, довічна чергова в темному коридорі четвертого поверху Міжнародного готелю в Москві, і ще безліч нікому не відомих людей у найдальших закутках планети, - “але ви можете спати спокійно, мій генерале, бо справжні патріоти кажуть, що ви нічого не знаєте, що все це робиться без вашої згоди, що коли б ви про це дізналися, то з Саенса де ла Барра давно б уже росли стокротки на цвинтарі зрадників у портовій фортеці! щоразу, коли стає відомо про якесь нове бузувірство, вони зітхають у глибині душі: “якби ж тільки генерал знав!.. якби можна було побачити його і все йому розказати!..” - і він наказав тому, хто розповів йому про це, раз і назавжди затямити собі, “що я нічого не знаю, нічого не бачив і ні з ким про це не говорив!” - так він здобував собі спокій, однак мішки з відрубаними головами надходили й далі, і їх було так багато, що він просто віри не йняв: як це Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра міг вимазатися кров’ю з ніг до голови - і не мати з того ніякого зиску? - “хоч люди й дурні, та не до краю ж!”- він чудувався, що минає рік за роком, а командуючі трьома родами військ не нарікають на своє принизливе становище, не вимагають підвищення платні, сидять собі нишком, - отож він вирішив ретельно прозондувати ґрунт серед військових, щоб виявити причину їхньої дивної покірності: чого це вони й не пробують бунтувати? чого вони терпляче зносять владу цивільного? він питався найзаздрісніших із них: “а чи не пора вже втяти гребеня цьому кровожерному вискочневі, який топче під ноги честь збройних сил?” - та у відповідь почув: “ну що ви, мій генерале, нащо брати так близько до серця!” - і з тих пір він уже зовсім не відав, хто тут чим дихає, хто з ким і проти кого в цій клятій пастці Порядку Заради Прогресу, “де - я вже чую - починає смердіти падлом, як од тих бідолашних дітей за часів лотереї, що про них я волів би не згадувати!..” - але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра швидко втихомирював його своєю м’якою владністю дресирувальника диких псів: “спіть спокійно, генерале, - світ належить вам!” - Саенс де ла Барра змусив його повірити, ніби все дуже просто і ясно, і він знову зостався в пітьмі цього нічийного дому, він блукав з одного кінця в інший і криком кричав: “хай йому чорт, хто ж я такий є врешті-решт? це я чи не я? - мене наче вивертають навиворіт ці дзеркала! де я опинився, що вже по одинадцятій, а навколо - ні душі, курки й тієї не стрінеш у цій проклятущій пустелі! хіба ж так було раніше? згадайте, який тут стояв гармидер, коли прокажені й паралітики билися з собаками за поживу, коли на сходах легко було послизнутися від коров’ячих кізяків, коли патріоти не давали мені проходу: “посипте мене цілющою сіллю, мій генерале!.. окропіть моє хлоп’я, може, в нього минеться пронос!..” - бо вони казали, ніби моя воля кріпить сильніше, ніж зелений банан, - “накладіть мені свою руку осюди, а то мене наче землетрусом трясе!.. подивіться на море, мій генерале, щоб відвести ураган! зведіть свій погляд на небо - хай відступить затемнення! гляньте на землю - тільки вас злякається чума!” - бо вони казали, що я - доброчинець, перед яким схиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втирає носа навіть божественному провидінню, і я давав їм те, чого вони просили, і купував у них те, що вони продавали”, - не тому, що був занадто добрий, як гадала його матуся Бендісьйон Альварадо, а через те, що треба було мати залізне серце, щоб відмовити тим, хто так вихваляв його чесноти; а тепер у нього ніхто нічого не просив,