Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

влади, - “заспокойтесь, Начо, - казав він, - поясніть мені краще, чого це ви не придбали собі вілли завбільшки з пароплав? чого ви працюєте, як віл, раз гроші вас не цікавлять? чого ви живете, мов якийсь новобранець, коли і в найстриманіших жінок аж жижки трясуться, так кожній хочеться до вас у постіль? а ви чогось більше схожі на ченця, ніж будь-який чернець! куди ж це годиться, Начо?..” - та Саенс де ла Барра задихався, обливаючись холодним потом у цьому кабінеті-крематорії, і тут уже не допомагав незмінний вираз власної гідності на обличчі: “одинадцята!.. все пропало - вже занадто пізно!.. - сказав він, - зараз телеграф передає умовний сигнал до збройного виступу в усі гарнізони країни!..” - повсталі воєначальники вже чіпляли нагороди на свої парадні мундири, готуючись фотографуватися для офіційних портретів нової правлячої хунти, а тим часом ад’ютанти від їхнього імені віддавали останні накази в цій війні без супротивника, - всі бойові дії полягали в тому, що армія встановила контроль над вузлами зв’язку та найголовнішими державними установами, але він і оком не змигнув, коли Лорд Кьохель, передчуваючи біду, встав із підлоги, і з морди в нього звисла нитка слини, схожа на безконечну сльозу, - “не лякайтесь, Начо, - сказав він, - поясніть мені краще, чого це ви так боїтеся смерті?” - і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зірвав із себе геть змоклий від поту целулоїдний комірець, а його лице опереткового баритона змертвіло: “це природно, - відказав він, - страх перед смертю - це жарини щастя, а вам воно невідоме, генерале!.. - і встав, за звичкою рахуючи удари дзвонів собору, - дванадцята, у вас не зосталося нікого на світі, генерале, - я був останній!..” - але він і не поворухнувся в кріслі, аж поки не почув натужного гулу танків на Військовій площі, і тоді він усміхнувся: “ви помиляєтесь, Начо! у мене лишається ще народ!” - той самий нещасний народ, який ще вдосвіта вийшов на вулиці, підбурений непередбаченим ходом цього незбагненного старого: по державному радіо й телебаченню він схвильовано звернувся до всіх без винятку патріотів країни і оголосив, що цієї історичної ночі командуючі трьома родами військ - під його особистим проводом, натхнені незмінними ідеалами режиму, виявляючи, як завжди, волю суверенного народу, - ’ навіки покінчили з системою терору, створеною кровожерним цивільним, якого спіткала стихійна помста мас: забитого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра повішено за ноги на ліхтарі посеред Військової площі, ще й заткнуто йому в рот його власні геніталії замість кляпу, - “як ви й передбачали, мій генерале, коли наказували нам блокувати вулиці, де розташовані іноземні посольства, аби він не скористався правом політичного притулку, - народ закидав його камінням, мій генерале, та спочатку ми мусили здірявити кулями хижого пса, який вигриз тельбухи в чотирьох цивільних і покусав семеро наших вояків, коли люди пішли штурмом на катівню, - вони жбурляли з вікон новісінькі, ще з фабричними етикетками, парчеві жилети - понад дві сотні, мій генерале!.. викидали невзувані італійські черевики - три тисячі, мій генерале! ось на що він тринькав державні грошики!..” - а ще - безліч коробок з- під гарденій, адже він повсякчас ходив зі свіжою гарденією в петельці, і всі платівки Брукнера з усіма його власноручними диявольськими партитурами; а потім люди випустили в’язнів з усіх підземель і підпалили камери для тортур у колишній голландській божевільні, вигукуючи: “слава генералові! слава героєві! нарешті він докопався до правди!” - “бо всі кажуть, що ви нічого не знали, мій генерале, що вас обдурювали, зловживаючи вашою добротою!..” - а тим часом люди ловили, наче тих пацюків, катів із служби національної безпеки, бо він наказав війську не втручатися, щоб народ таким чином звільнився від своєї задавнілої люті й страхів, - і він промовив: “гаразд!” - його розчулили веселі дзвони, музика свободи, вдячні вигуки натовпу, який зібрався на Військовій площі з величезними гаслами: “БОЖЕ, БЕРЕЖИ НАЙВЕЛИЧНІШОГО, ЯКИЙ ВИВІВ НАС ІЗ ПІТЬМИ ТЕРОРУ!” - це був ефемерний відгомін давніх часів його слави, - і він, як то бувало колись, зібрав у патіо тих офіцерів з військової академії, котрі допомогли йому скинути кайдани невільника на галері влади, і, навздогад тицяючи пальцем, сформував із них останнє верховне командування свого немічного режиму: вони замінили убивць Летісії Насарено й хлопчика - злочинців було схоплено в нічній білизні неподалік від іноземних посольств, де вони намагалися знайти притулок, - але він насилу впізнавав їх, він забув навіть їхні імена і, хоч як шукав у своїй душі камінь гніву, що його збирався носити до самої смерті, - знайшов там лише попілець ураженого самолюбства, яке вже нічого від нього не вимагало: “хай вимітаються під три чорти!” - звелів він, і їх посадили на перший- ліпший пароплав і випровадили туди, де про них і не згадає ніхто, - “нікчемні мерзотники!” - він головував на першому засіданні нового уряду, ясно усвідомлюючи, що ці добірні екземпляри нового покоління нового віку - такі ж самісінькі, як і завжди, цивільні міністри в запилених сюртуках і з кволим нутром, - тільки й того, що ці марнославніші, безглуздіші й запобігливіші, ніж усі попередні, а користі з них ніякої, - і це тоді, коли зовнішній борг перевищує все, що лише можна продати в цьому захирілому царстві скорботи, - “нічого не вдієш, мій генерале!..” - останній поїзд із залізниці на плоскогір’ї зірвався в прірву, впав у хащі орхідей, і тепер на його оксамитових сидіннях спали леопарди; кістяки пароплавів засмоктало грузьке дно рисових боліт, Í листи зогнили в поштових мішках, а в президентській каюті, поміж обвитих похмурими ліліями дзеркал, пари морських корів даремно намагалися зачати сирен, - і тільки йому не було до того ніякого діла: звісно, він щиросердно вірив у Порядок Заради Прогресу, та й як було не повірити, якщо в ті часи всі його зв’язки з дійсністю зводилися до читання урядової газети, - “яку видавали тільки для вас, мій генерале, її тираж - один примірник, там друкувалися повідомлення, котрі вам подобалося читати, фотознімки, котрі вам хотілося побачити, рекламні оголошення, над якими ви могли помріяти про інший світ, не схожий на ваші одноманітні сієсти!..” - “аж поки я не пересвідчився на власні очі, які нічому не ймуть віри, що за скляним громаддям міністерських будинків на пагорбах біля порту й досі туляться строкаті негритянські халупи, що за посадженими вздовж бульварів пальмами та за римськими віллами з однаковими портиками, як і раніше, ховаються жалюгідні квартали, зруйновані одним із наших численних ураганів, а пахучі трави обабіч залізниці посіяні для того, щоб світ здавався мені таким розмаїтим, як ті фарби, що ними люба моя матуся Бендісьйон Альварадо розмальовувала своїх підробних іволг!..” - і дурили його зовсім не для того, щоб потішити, якце робив в останні роки славетних часів генерал Родріго де Агіляр, і не для того, щоб він не мав зайвого клопоту, як це робила, не так із кохання, як із жалю, Летісія