Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

він ішов звідти, - “не спускайтеся сюди, сеньйоре, на вас може впасти риштування!” - і він не спускався туди, очамрілий від гуркоту, а сердиті муляри горлали на нього: “забирайся геть, старий дурню, а то ще напаскудиш у розчин!” - і він слухняно забирався геть, наче який-небудь рядовий, - так тяглося всі ті важкі місяці, поки скінчили реконструкцію, яку затіяли, навіть не поспитавши в нього дозволу, заради того, щоб відчинити нові вікна морським вітрам; він був самотній, як ніколи, під суворим наглядом своїх охоронців, котрі, здавалось, не охороняють його, а стежать за ним, - вони залюбки вминали половину його їжі, нібито щоб дізнатися, чи вона не отруєна, вони міняли його тайники з медом, вони, як на бойового півня, натягали чохол на його золоту острогу, щоб не дзвеніла, - “на якого дідька всі ті хитрощі, оце б попосміявся з них мій друзяка Сатурно Сантос!” - він жив тепер, віддавшись на ласку тих одинадцяти головорізів у піджаках та краватках, день при дні вони товклися довкола нього, снували туди-сюди, чисто тобі японські штукарі, вони носилися по всіх усюдах зі своїм апаратом, котрий одразу починав блимати зеленим і червоним, якщо в когось поблизу, на відстані п’ятдесяти метрів, була зброя, - “а коли довелося виїхати в місто, ми мчали вулицями так, наче за нами хто гнався, наші сім однакових автомобілів наввипередки обганяли один одного та безперестану мінялися місцями - я не знав і сам, у котрому з них їду!..” - це було безглуздо, все одно, що стріляти в грифів, бо коли він відхилив фіранку, щоб уперше після довголітнього затворництва глянути на світ божий, то побачив, що ніхто не звертає ніякої уваги на таємничий виїзд похоронних лімузинів президентського кортежу; він побачив будинки міністерств, що скидалися на скелі з сонцезахисного скла, - вони здійнялися вище від куполів собору і затулили собою строкаті негритянські халупи на пагорбах біля порту; він побачив військовий патруль, - солдати стирали зі стіни щойно написане гасло, і він поцікавився, що там було написано, - “СЛАВА ТВОРЦЕВІ НОВОЇ ВІТЧИЗНИ!” - відповіли йому, - ясна річ, це була брехня, бо хто б у дідька стирав таке; він побачив там, де раніше було болото, новий бульвар, такий широкий, як шість колишніх бульварів, - обабіч аж до самого моря росли кокосові пальми та квіти; він побачив передмістя - безліч новеньких вілл із римськими портиками та готелів із тропічними садами там, де раніше був смітник; він побачив автомобілі, які повзли, мов ті черепахи, звивистим лабіринтом міських автострад, побачив очманілі від полудневої спеки юрби, що, наче худоба, сунули тротуаром по сонячному боці вулиці, а на протилежному боці, де не було сонця, прогулювалися знічев’я збирачі податків за право ходити затінком, - і ніхто вже не тремтів, як колись, уздрівши знамення влади, схованої в прохолодній домовині президентського лімузина, ніхто не впізнавав розчарованих очей, скорботних уст, немічної руки, яка махала бозна-кому крізь галасливі вигуки торговців газетами й амулетами, морозивом і тризначними лотерейними квитками, - буденний ґвалт вулиці, якій і діла не було до особистої трагедії самотнього вояки, котрий думав собі, тоскно зітхаючи: “матінко моя Бендісьйон Альварадо, що сталося з моїм містом!.. де той жалюгідний провулок, у якому мешкали незаміжні жінки, - ті, що надвечір, поки їхній одяг сохнув на балконах, роздягнені виходили купити риби та добряче полаятися з зеленярками? де індуси, які спорожнялися перед своїми крамничками? де їхні бліді жінки, котрі співали журних пісень, щоб змилостивити смерть? де дівчина, перетворена на скорпіона за те, що не слухалася батьків? де шинки найманців, де струмки їхньої смердючої сечі? де зграя пеліканів за рогом вулиці? і раптом - ах, порт! де ж це порт, він же мав бути якраз отут? де шхуни контрабандистів? де старий панцерник морських піхотинців? де звичний дух лайна? що скоїлося з цим світом, матусю?..” - ніхто не впізнавав його руки, руки забутого коханця, яка бозна-кому махала з віконця першого вагона, що мчав через поля духмяних трав на місці колишніх малярійних боліт, де раніше вирощували рис, де пронизливо кричали колись птахи, мчав повз неймовірні блакитні луки, лякаючи стада корів ¡з президентським тавром, - а він, сидячи в вагоні, оббитому церковним оксамитом, - “придатному хіба що для заупокійної служби по моїй гіркій долі!..” - питав себе: “чорти б вас усіх побрали, де мій старенький поїзд на чотирьох лапах? де тутешні пущі? де анаконди, які звисали з дерев, де хащі отруйного бальзаміну? де вереск моїх мавп? де мої райські пташки? де вся вітчизна з її драконом, матусю? де колишні станції, на яких мовчазні індіанки в англійських капелюшках продавали фігурні льодяники, продавали білу картоплю та смажених курей під арками, на яких були гасла, сплетені з квітів: “ВІЧНА СЛАВА РЯТІВНИКОВІ!”; ніхто не знав, де він зараз, а коли сам він протестував, - мовляв, отаке життя втікача гірше від смерті, - то його щоразу запевняли: “ні, мій генерале, це Порядок Заради Миру!” - і він здавався, знову засліплений чарами цього клятого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, котрий так лютив його в безсонні ночі, котрого він стільки разі” принижував та обпльовував подумки, - але забував йому все тієї миті, коли цей чарівний пройдисвіт заходив уранці до його кабінету, ведучи на поводі свого пса з людськими очима й людським найменням - Лорд Кьохель: вони були нерозлучні з тим собакою, Саенс де ла Барра брав його з собою навіть у вбиральню, - отож він знову згоджувався з усім так покірно, що аж сам собі робився бридкий: “не турбуйтесь, Начо, виконуйте свій обов’язок!” - і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра, знову всесильний, повертався до своєї катівні, яку він влаштував за якихось п’ятсот метрів од президентського палацу, в кам’яниці ще колоніальних часів, де колись була голландська божевільня, - “здоровезний будинок, такий, як ваш, мій генерале!” - цей дім ховався в мигдалевому гаю, і на лужку довкола нього росли лісові фіалки, перший поверх займали служби, які здійснювали розпізнання злочинців та реєстрували їхнє суспільне становище, а на решті поверхів стояли такі хитромудрі та варварські машини для тортур, що і в голові не вкладалося, отож він і чути про них не хотів, а Саенса де ла Барра попередив: “виконуйте й далі свій обов’язок на благо вітчизни, але затямте собі раз і назавжди: я нічого не знаю, нічого не бачив і ніколи у вас не бував!” - і Саенс де ла Барра дав йому слово честі, якого дотримав, а також виконав його наказ, щоб дітей, котрим не сповнилося п’яти років, не катували, пропускаючи електричний струм крізь статеві органи, - хоч це миттю розв’язувало язики батькам, - він боявся, що через це паскудство знову, чого доброго, наживе собі безсоння, як то було вже за часів історії з лотереєю, - а втім, він аж ніяк не міг забути про існування цієї фабрики страхіть, бо вона була зовсім близько від його спальні, і ТИХИМИ місячними ночами його