Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
«Скажені баби» стрибали одна довкола одної, часом ухитрялися наносити удари руками й ногами.
Лунали й вигуки.
Олеся:
— Хоч по обличчю не бий.
Ліля:
— Такого уговору не було, сучко. Покажешся своєму директору. Хай залиже.
Олеся:
— Він майже міністр.
Ліля:
— До дупи твого міністра. Маєш!
Олеся:
— Ах, так! На! Тріснула мармиза?
Ліля:
— Ти гірше суки!
Олеся:
— Ой, налякала! Няв!
Зрештою досить стомлені й захекані суперниці зійшлися в тому, що в професійному боксі називається клінчем. Ліля прошептала на вухо Олесі:
— Ти відмовишся від нього, правда?
Олеся (стомлений шепіт):
— І не подумаю…
Ліля (тихо-розпачливо):
— Уб’ю!
І тут виявилося, що обидві не хочуть розчіплювати руки й звільняти ненависну суперницю з лютих обіймів. Так вони впали на холодну землю. Земля, втім, була не тільки холодною, а й розвезяною. Обоє відчули, що можуть забруднитися. Піднялися, й пустир враз став світлішим від голосного дівоцького реготу. Потім вони побачили самотній силует на пустирі й, не змовляючись, без жодного слова, помчали до нього. Силует кинувся втікати, та вони його наздогнали. І відлупцювали б нещасного, надто цікавого безхатька, та зупинив дикий сморід, який ішов від цієї опівнічної істоти.
— Живи! — сказала Ліля.
— Пішли, — Олеся.
Дорогою до їхніх будинків Олеся подумала, що добре було б подарувати Лілі Люсика. Вона якось розповіла Лільці про нього. Хай би робила з ним що схотіла. Що завгодно. По суті, Люсик непоганий хлопець.
Біля свого будинку Ліля спинилася і сказала — ствердно, мов про давно вирішене:
— Ти, звичайно, сьогодні вже не прийдеш на Майдан?
— Прийду, — сказала Олеся.
— Але не до нього?
— До нього.
— Знову получиш. Я дам тобі всерйоз.
— І я теж.
Ліля зненацька вдарила Олесю по нозі. Своєю ногою. Олеся впала, а Ліля зникла. Підводячись, Олеся подумала, що вона перемогла, але розуміла, що це не так. Мало б так бути, але не є. Ще не є.
— Я власниця, — сказала Олеся вголос. — І він буде моїм.
Люсика в під’їзді цього разу не виявилося. Хоч він би згодився — як не вилити душу, то зігнати рештки злості.
Бабуся Даза, як і годиться, не спала.
Звісно, заойкала:
— Господи, на тебе хтось напав?
— Я билася за своє кохання, — сказала Олеся. — Пам’ятаєш, я тобі розповідала про тео-куокіошінхай, котрий тайський бокс, проте, не зовсім…
— Щось пригадую… Ти ж не хочеш сказати…
— Я застосувала той тео на практиці. Разом із Шанхаєм. І хочу спати. Уранці сама почищу куртку і джинси.
— Але синець… Господи… і другий…
— То мої бойові рани.
Звісно, Олеся не змогла довго заснути. І почала придумувати собі сон. У якому вони йшли з Ярославом, взявшись за руки.
Розуміла, що їй треба відступитися.
Що так би було благородніше.
Що вона, по суті, дуже прив’язана до тієї ж Лільки.
Що Ярослав їй, якщо по правді, ніхто. І ліпше вбити кохання в зародку.
З цією думкою вона й заснула.
А вранці — ну, аякже, її вдяганка почищена. І сніданок вам готовий, принцесо. Не знати, що ліпше — дякувати бабусі чи гніватися. Удавати, що гніваєшся. А хто це дивиться на неї із дзеркала з підбитим оком, ха-ха? Запудримо, замаскуємо. А ввечері підемо до Славунчика…
Якби ж вона знала, який сюрприз її чекає. Сюрпризяка-зарізяка.
У наметі Ярослава не було. Ну, аякже, тут знали, до кого вона прийшла.
— Ярослав поїхав, — рудувата кароока дівчина.
— Як поїхав?
— Сьогодні вранці. Він десь там юрисконсультом працює. Завтра треба виходити на роботу, бо закінчується відпустка за власний рахунок.
— Он як? — Олеся не знала, що й думати, що й казати.
Врешті-решт видала те, що просилося на кінчик язика:
— Він… Він нічого не передавав? Не казав…
— Вам?
Дівчина дивилася явно з іронією. Глумливою. Але, може, й не глумливою. Може, їй здається? Здається? Здається, що в голові снується. Може, то співчуття… Але від того не легше.
— Вам нічого не передавав.
«Як безглуздо все це, — думає Олеся. — Але маєш те, що заслужила».
Дурна фраза лізла до голови: «Пройшла любов, зів’яли помідори».
А помідори, ха, і не зав’язувалися. Лишається тільки спитати для повної ганьби:
— Він ще приїде сюди? — І уточнити, мовби й так не зрозуміло: — Ярослав…
— Навряд, — відповіла руденька глумливиця. — Його зміна закінчилася. Ви ж, певно, чули, що вибори призначені на двадцять шосте грудня.
— Вибори?
— Так. Третій тур. До виборів ще постоїмо. А Ярослав і так був тут майже три тижні.
— Дякую за інформацію, — витиснула з себе Олеся.
Почула наче крізь сон:
— Вам погано?
— Ні, що ви… Я пройдуся Майданом.
— Звісно. До побачення.
Олеся пленталася крізь людський частокіл. І для повноти вражень озивається мобілка. І питає Лілиним голосом:
— Ти вже знаєш?
— Про що?
— Наш любчик змився.
— То й що? — знову «щокає» Олеся.
— А те, що дві дурні дівки лупцюють одна одну, а він — тю-тю. Як тобі це подобається?
— Ніяк.
— Страждаєш? Кинь. Він же повна сволота. Або повний тюфяк. Він же бачив, як ми на нього обоє запали…
— Звідки? — кволо заперечила Олеся. — Може, й не бачив…
— Бачив, бачив… І плюнув нам в душу. Харкнув. Ну, який твій землячок? У вас, у Луцьку, всі такі?
Олеся натиснула кнопку. Вирубалася. Та Ліля знала, де її чекати, куди її колишня подруга попрямує. Біля метро «Хрещатик» виросла блідою поганкою. Під руку намагається взяти.
— Давай, тримайся за мене, бо впадеш здуру.
— Відчепися, — шарахнулася Олеся.
— Ну, як хоч…
Ліля трохи відступила, блиснули хижо очі.
— А знаєш, подруго, я навіть рада, що так сталося. І ось що я тобі скажу… Може, то на ліпше… Я довго за хахалями сохнути не вмію. Тим більше за такими, що ще ніц не було. Ну, мо’, пониє трохи. — І далі зловісно: — А ти ж будеш страждати… Я тебе знаю як облуплену.
— Іди до біса.
