Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

грудях? Може тромб? Але якби тромб, вона б померла. А вона жива. Тільки з марудним закоханим серцем. Мами вона давно не бачила. Мама ображена за те, що вона її покинула, поїхала до бабусі. Але ж у мами є дядько Андрій. Якого вона, Олеся, поважає за те, що він зробив для мами. Але не може бути з ними обома. Не може, от і все. Вона так їй і сказала тоді. Бабуся сама і… Мамо, я відчуваю, що їй не можна бути далі самою. Вона обдурювала маму чи саму себе? І їй так хотілося до Києва, але не в цьому річ, не в цьому. Невже вона таємно, в глибині душі, на самому денці, заздрила мамі, її несподіваному щастю? Ревнувала до дядька Андрія? Вона б хотіла зустріти такого чоловіка. Тепер, може, вже зустріла…

Олеся проїхала станцію. Людей у вагоні поменшало. Вона злякалася: чи йтиме потяг назад… Ще повинен, а може, й ні… Вона не хоче проїхати свою станцію в житті. Ось яка біда.

«Олесько!» — почула раптом мамин голос.

Так мама казала, коли сердилася на неї.

4

«Я не серджуся, я не гніваюся на тебе, Олесю», — цю фразу Віталія подумки повторяла не раз, відколи вони жили окремо — Віталія з Андрієм у Луцьку, Олеся з бабусею в Києві.

І все ж гнівалася. Бо гнівалася… Бо тоді Олеся сказала так, як не мала казати. Її слова мовби зачепили давню, дуже давню рану.

— Мамо, я хочу поїхати з бабусею…

— А школа?

— Коли закінчиться навчальний рік.

— Поїдеш, — сказала Віталія. — Проведеш канікули в Києві.

Досі Олеся була в столиці тільки на екскурсії з класом. Віталія боялася везти доньку до Києва, аби… Аби випадково там не зустріти маму Дазу.

— Я хочу назовсім переїхати до Києва. Розумієш, мамо… У тебе є дядько Андрій. А бабуся стільки років жила сама… Ти дозволяєш?

— Що ж, їдь…

Віталія погасила зітхання. Упертість, непокора, гординя знову наздогнали. Її. І боляче вдарили. Так вона подумала. І водночас, що цього визнавати не хоче. Це несправедливо. Олеся жорстока. А вона? Зерно, посіяне колись нею самою, проростало. Гірке зерно. Колюче. Мовби шпичак, якого донька встромила у її материнське серце. Віталія поморщилася — надто красиво. А тут просто заболіло. На зміну фізичному болю вкотре прийшов душевний. Хоча…

Їй було добре з Андрієм. Навіть дуже добре. Якось так затишно, мовби той затишок створила вона сама. Для себе, може, й для нього, для їх обох. Таким було її відчуття, вистраждане, здобуте хтозна з якої глибини. З давнього часу, коли вона чекала на щастя, здавалося, знаходила, здобувала його, щоб помилитися, обпектися, втратити. Андрій не робив дорогих подарунків, але міг зробити сюрприз, і Віталія раптом відчула, як важить для неї зібраний її пізнім коханим букетик квітів чи листя, смішна іграшка, книжка віршів. Їй довелося ще боротися з хворобою, як і боротися із наркозалежністю, якої набула, коли глушила біль морфієм та іншими препаратами, двічі лягати в лікарню, й Андрій був поруч, вона починала хвилюватися, коли запізнювався хоча б на чверть години. Коли ж була на роботі, виходила на нічні чергування, то він наказував:

— Ти мусиш мені подзвонити, якщо не спатимеш.

— Вночі?

— Звичайно. Інакше я подзвоню сам.

— Дзвони.

Нічні розмови, коли треба було говорити упівголоса, щоб не розбудити, не тривожити хворих, стали Віталії особливо дорогі. Тим більше, що вона просила: говори, говори, тобі можна, я слухаю. І він розповідав про своїх студентів, лекцію, прочитану вдень, книжку, яку прочитав на тому тижні, про шлях додому, або згадував щось із колишнього життя. Віталія слухала і посміхалася. Отак, сама до себе, серед нічної тиші, в сестринській, де вічно пахло ліками.

У зв’язку з хворобою її хотіли звільнити від нічних чергувань, але Віталія запротестувала. Їй не так хотілося чергувати, як очікувати нічного дзвінка від Андрія чи самій телефонувати і просто чути його голос — слова майже не мали значення.

За цей час вони двічі були в Києві. Двічі — всього двічі — приїжджала Олеся.

«Минулий рів росте», — якось подумала Віталія — вона й боялася приїзду доньки (та жінка!) і дуже чекала його.

Дружина Андрія лишалася в Греції, назад не повернулася, разів кілька на рік телефонувала, обіцяла приїхати, а коли Андрій подзвонив сам і чесно сказав, що в нього є інша жінка, Ірина, його дружина, засміялася й сказала, що давно живе з вродливим, молодшим за неї темпераментним греком і при першому приїзді дасть згоду на розлучення. Однак вона не приїжджала, письмової згоди не присилала.

— Я йду через ліс на твій голос, — сказала Віталія якось вночі у телефонну трубку.

— Серед ночі?

— Зараз так. Але хіба ти забув…

— Звичайно, ні.

То було під час їхнього виїзду до лісу. Андрій купив, швидше отримав у подарунок за майже символічну ціну від знайомого «жигулі», походив на курси водіїв і ось — вони в лісі. І не раз. Але того разу… Вони виїхали поблукати, назбирати жовтогарячого й багряного листя — які букети-композиції з такого листя вмів і любив Андрій витворяти! Ну і, якщо пощастить, то й грибів, навіть кошичка й цупкого пакета взяли. Ішли, розмовляли й непомітно розійшлися у різні боки. Коли Віталія відчула, що вона сама, спочатку прийшло здивування. Змахнуло крилом, повіяло вітерцем. Потім збентеження — як так трапилося, чому вона сама?

— Андрію! — гукнула вона. — Агов!

У відповідь — тиша. Гукнула ще раз. Те саме. Тиша мовби погустішала. Подумала — ну й нехай, дражнися, дражнися, не пропаду без тебе. Рушила далі, й ліс розпочав з нею свою гру-заманювання. Чомусь частіше стало падати листя під ноги. Наче хтось невидимий вистелював їй стежку. Потім вона побачила те обличчя. Жіноче. Попереду. Не злякалася, подумала — от, іще одна грибниця. Потім — друге. Далі третє. Екскурсія якась чи що? І тут вона здивувалася й жахнулася — всі обличчя були однакові. Наче подвоїлася, потроїлася, потім розсипалася на десяток облич та, перша, жінка. І тут Віталія спинилася. Обличчя жінки здалося знайомим. Десь вона його бачила, десь зустрічала цю жінку. І здригнулася — то вона, та жінка. Вона чекала на Віталію три роки тому, того літнього вечора незабаром, як Олеся поїхала до Києва.

Вона ступила з темряви, виникла, витворилася. Силует, що став реальною людиною і вдарив загострими