Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Я не дарую щастя, — сказала Олеся. — У мене воно є…
— Так, звичайно, — легко згодився Ігор Леонідович. — Я мушу покаятися… Скажу так, як було… Я забув про тебе… Тобто, знав, що ти десь є… Але раз тебе удочерили, я…
— Ви, безумовно, благородна людина…
— Я тоді вчинив підло… Але я не знав…. Не думав, що так чиню…
І простогнав:
— Не було до неї жодних почуттів… Я хотів учитися…
— Можна, я піду? — сказала Олеся.
Але її не відпустили.
Вона дізналася: та жінка, Ярина, довго шукала Олесю. Потім вдалася до допомоги її батька. Шантажувала його. Батько здався. Батько, довідавшись, у якому училищі вчиться донька, доклав усіх можливих зусиль, аби вона потрапила до нього на роботу. Так, і оголошення, і конкурс були вигадані виключно для неї.
«Ось вона, пастка», — подумала Олеся.
— Пастка, — вимовила уголос.
— Так, можете назвати це пасткою, — легко згодився Ігор Леонідович. — Я тоді грав. Я взагалі по життю — азартний гравець. Ні, ні, не перебивай… Не перебивай, я дуже прошу… Я потім побачив, яка ти не тільки вродлива, а й дуже розумна… Я…
— Авжеж, ви мене полюбили, таточку…
— Не смійся… Я… Якби ти знала…
Він затнувся, шукав слова. І не знайшов. До кімнати ввірвалася жінка в гарному брючному костюмі.
— Доброго дня… Ти… їй сказав?
Олеся підвелася. Подумала чомусь: як добре, що в неї є бабуся! Бабуся Даза. Це вона її підводить з цього м’якого розкішного крісла. Це вона їй підказує, що робити.
Мов у тумані чує:
— Доню… Олесю… Ти не хочеш мене хоча б вислухати? Я ж твоя мати…
Олеся дивиться на брезкле лице жінки, зустрічається з її сірими-сірими очима. І раптом посміхається.
— Ви можете стати моєю мамою…
— Я постараюся, — жінка простягає до неї руки.
— Але для цього вам треба дещо зробити… Через дещо пройти…
Жінка:
— Я на все згодна, доню…
— Тоді слухайте, — Олеся вимовляє це убивчо спокійно. — Ви вже народили мене…
— Так… Давно… Але…
— Не перебивайте. Інакше я не продовжуватиму…
Вона каже ще спокійніше:
— Вам залишилося зовсім небагато. Ви маєте мене викупати. І не раз. Колихати безсонними ночами, співати колискові. Перехворіти разом зі мною вітрянкою, кіром, коклюшем й безліч раз різними інфекціями й простудами…
— Олесю…
— Не перебивайте! Ви маєте відводити і забирати мене з дитячого садка. Підготувати до школи і відвести за руку в перший клас. А ще чекати зі школи, переживати, чи я вже вдома, готувати сніданки, обіди й вечері, думати, як на маленьку зарплату медсестри пристойно вдягнути дочку… Вам треба змінити ім’я на Віталію…
— Та ти смієшся, — вигукує та жінка й до Ігоря Леонідовича: — Вона насміхається над нами!..
— Чому над нами? — Ігор Леонідович уже теж стоїть і дивиться на дочку ніжно й винувато. — Над тобою. А втім, і наді мною теж. І це її право. Але вона не сміється… Вона каже гірку правду. Ми від неї ніколи не втечемо.
— Та щоб така шмаркачка… Ти ж її начальник…
— Я відвезу тебе, Олесю, — каже Ігор Леонідович. — Я… Вибач, що виявився таким слабкодухим і пристав на цю гру… На цей шантаж…
— І що, вона так і піде?
Олеся дивиться на жінку, яка її колись народила. У неї немає ні любові, ні ненависті до цієї жінки. Навіть цікавості.
Тільки думка: «Дякую, люба бабуню».
Дивно — чому бабусю? Причому тут бабуся? Бабуся вже їй не рідна.
І раптом розуміє, що найперше зробить, коли вийде з цього будинку. Якщо вийде… Ні, таки вийде…
Найперше вона зателефонує мамі Віталії. Рідній підлій обманщиці, мамі Віталії… Скаже про все, що раптом заболіло…
Її починають душити сльози. Йде крізь туман, який породжують сльози, до дверей. Чує голос… Її батько… Батько?
— Стій! Не смій… Ти не підеш за нею…
«Я сирота, — думає раптом Олеся. — Кругла сирота. Як м’яч. Як кулька, котру надули й тепер боляче б’ють по ній. А кулька от-от трісне… Ось-ось трісне, от яка біда…»
7
Олеся вийшла з будинку, попрямувала до воріт. Швидко-швидко.
Замкнені.
А на що варто було сподіватися?
З будинку вигулькнув Ігор Леонідович.
Красень татусь.
— Олесю, я тебе відвезу. Тобі не можна бути самій.
Чортів психолог. Потім Олеся думає брутальніше: «Зас…ний психолог».
Вона підвела очі.
Подивилася в бік будинку. З вікна визирало обличчя жінки, яка її народила. Олесі стало ще зимніше. Підкотила машина. Автоматично відчинилися ворота. Олеся пішла попереду машини. Спинилася, обернулася. Сказала:
— Якщо ви так будете мене переслідувати, я кинуся під вашу ж машину.
Він, певно, почув, бо машина спинилася одразу за ворітьми. Олеся рушила далі теж пішака. Вирішила — так ітиме до Києва. Дорогою додумає, що робити, куди прихилити дурну, мовби розбиту відтепер голову.
Уже за селищем, у лісі, її наздогнало інше авто. Не таке круте, як батьків «джип». Спинилося поруч.
— Дєвочка, садісь, подвезьом.
Олеся заперечливо похитала головою. І тут із машини вискочив один гевал, за ним — інший. Кілька блискавичних порухів — і Олесю заштовхали на заднє сидіння. Гевал номер один (а може, й два) сів поруч. Їй наказали поводитися тихо. Тоді будуть менші неприємності. Залишиться жива й отримає задоволення. Олеся шарпнулася, та двері, звісно, були замкнуті.
— Не дурій, — сказав той, що поруч. — Мармиза в тебе на вигляд розумна.
«Невже це люди Ігоря Леонідовича? — подумала. — Невже він така сволота?»
Гіркота й розпач залили її з головою. Що з нею зроблять — зґвалтують, уб’ють? Чи те й інше? Авжеж, ніхто ж не знає, де вона. Навіть бабуся.
Озивається її сотовий, і гевал одразу його забирає. Олеся гарячково шукає вихід,
