Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

Олеся підозрювала, що Лілька більше бравує, ніж набуває того досвіду. Хоч історій у Лілі було на сім відер ля-ля. І от обидві закохалися. В одного. Для того одного, єдиного, ну й для його товаришів по стоянню на Майдані (чи й подруг?) Олеся накупила дорогою ковбаси, сиру, два батони, два пакети (чому два?) соку виноградного — не годилося приходити з порожніми руками.

Ну, звісно, Лілька вже тут як тут, висіялася і вродилася, продає нахабні свої смішечки, а вони відразу стають вороняками, котрі каркають над Олесею. Ліля — три «ха» з половинкою — очиськами, як у відьми, по ній — кресь. З безсоромних очиць два язички вогню — палахкоти, Олесю, гори, подруженько, не шкода. Олеся ледь збентежилася, погладила звірка, що готовий був пазурики випустити, — ще не час.

А він… Зате він подивився по-особливому. Тепло, зацікавлено. І начеб пригортав тим поглядом. Клав його на плече й тулив її до себе. Геть усю й так близько, що Олесі раптом стало душно. Посеред цієї зими-хлюпавки, що от-от стане морозною, по телеку обіцяли. Посеред Майдану, який не здається.

А настрій у всіх був піднесений. Бо щойно надійшла звістка, що завершилися якісь там переговори, що буде третій тур президентських виборів. Про це вже всі знали, але хвилиночку, тріумфальну новину ще мали повідомити з трибуни, й Олеся разом з усіма рушила до більшого стовписька. Вона вітала, разом з усіма, звичним скандуванням кумира Майдану, кричала: «Перемога! Перемога!» Ще мали щось там вирішувати депутати, але всі були певні, що нікуди вони не дінуться. У якийсь момент Олеся відчула доторк чиєїсь руки до своєї. Це могла бути тільки його рука — такою теплою посеред зимової холоднечі, такою ніжною, зворушливо несміливою, з обережним потиском, в якому відчувалася чоловіча сила. І Олесина… Олесина рука опинилася в цій чоловічій руці, і їй миттєво захотілося зняти рукавичку, аби їхні руки злилися в одну. Вона покосилася — чи друга, права його рука, не тисне ручницю тієї змійки Лільки, бо ж він стояв між ними. Між, між, між… Тепла-тепла торжествуюча хвиля радості залила її всю. Права рука Ярослава була піднята над головою, він чи то так висловлював свої емоції, чи когось вітав на трибуні. Химерна думка прийшла до неї про те, що добре було б піднятися туди, до чоловіків і жінки з косою, й у мікрофон, на всю наелектризовану юрбу, на весь Майдан проголосити: «Люди, я закохана і щаслива!»

Її настрій збила подруга, в одну мить опустила на землю. Уже коли десь біля півночі покидали Майдан, домовившись перед тим прийти завтра, Ліля сказала:

— А ти, виявляється, добра сучка, Лесько. У тебе що, тічка почалася?

— Лілю! — Олеся не вигукнула — зойкнула.

Зойк покотився Хрещатиком. Розсипався на друзки. Друзки, друзочки падали під ноги перехожих, яких було ще досить багато в цей пізній час, і вмирали. Олеся мусила признатися: чекала Лілиної реакції, але ж не такої брутальної. А якої?

Ліля схопила її за комір пальто. Потягла до себе.

«Які нестерпні в неї духи», — подумала Олеся.

— Думаєш, я не бачила, як ти йому свою руку сунула? Може, й у штани засунула?

— Лілю, як ти можеш? — І тут Олеся не стрималася й видала. — Він сам потис мою руку.

— Сам? Знаєш, як у нас кажуть? Псюра не скоче, як сучка не схоче. Ти вже схотіла, подруго. Думаєш, я не бачу? Але він мій, запам’ятай!

— Він… Він тої, кого сам вибере.

— Не фінти, подруго, — сказала Ліля. — Не вислизай, як та в’юниця. Мо’, згадаєш, хто його першим побачив? Хто на нього першим око кинув… І на кого він теж…

— Не факт, — сказала Олеся.

— Не факт? А те, що ми подруги, ніц вже не важить? Чи ти забула, хто тебе пригрів, як ти, селючко, до Києва приїхала…

— Я не селючка, — Олеся.

— Ха, вона городська, на дорозі тряска. З міста, що з трьох хуторів зліпилося, на болоті висиділося…

— Ми з тобою…

Олеся важко задихала. Важко-важко. Мовби несла величезний важкий мішок. Чи підіймалася сходинами на який-небудь двадцятий поверх.

— Ми з тобою, як сіль з водою, — почула Олеся. — Хтось мусить розчинитися. Відступися — й будемо далі дружити. Забудь дорогу до нього.

— Лілю… Я… Я не зможу… Твоє щастя буде солоним, як та вода з сіллю.

— Ха, філологиня!

— Я тобі вдячна за все.

— Підітрися своєю вдячністю.

— Як ти можеш!

— Я ще й не так можу, — сказала Ліля вже на ескалаторі в метро. — Могла б декого натравити. Тільки свисну — по мордасах получиш. Але я не хочу. Тому…

Уже на станції метро вона сказала, що дає день на роздуми. Ніч і день. Майже добу. Якщо Олеся наступного вечора з’явиться на Майдані, ні, конкретно біля Ярослава, між ними все скінчено. Але щоб все було по-чесному, тоді… Тоді вони битимуться… Як навчилися… Хто переможе — отримає Ярослава.

— Ти серйозно? — Олеся не могла повірити.

— Авжеж, подруженько. Але, гадаю, до цього не дійде. Ну, ти ж розумненька. Ну, чао. Сядемо в різні вагони, бо ще не стримаюся, вріжу по твоїй підлій пиці.

У своєму вагоні Олеся подумала, що Ліля мовби права. І першою закохалася. І колись підтримувала. І… І… з крапкою. А її серце? Серце її сьомого року в Києві. Це ж треба, полюбити хлопця з її рідного Луцька в столиці! Сьогодні вона дізналася, що Ярослав — юрист, працює юрисконсультом в якійсь приватній фірмі.

«Якщо треба, я повернуся до Луцька, — подумала Олеся. — Якби в нього хтось був, він би не тис так руку. А якщо тис тільки мені… Мамо моя… З ким би мені порадитися? З мамою? Бабусею? Чи мовчати?»

Їй раптом захотілося проїхати свою станцію. Втекти від Лілі. Вона її не боїться. І все ж на душі марудно. Марудно, марудно, не треба бравувати. Може, відступитися? Але куди? Шляху ж нема, от яка біда!

І тут в Олесі занило в грудях. Наче струна обірвалась, такий звук. Струна в