Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
Машина виїжджає з лісу на трасу.
І тут водій каже:
— Здається, за нами хвіст. Точно, хвіст, блін.
Серце в Олесі голосно бухає. Од радості навіть ледь не вискакує з грудей.
— Це мій тато, — торжествуюче каже вона.
— Твій тато? — Той, що спереду, видно, трохи збентежений. — І хто ж він у тебе?
— Міністр, — випалює Олеся.
— Міністр? — Гевал поруч хмикає. — Міністр чого? Оборони чи ментовський?
— Даремно ви іронізуєте. — Упевненість, що саме її батько переслідує цю машину, росте всередині Олесі. — Він голова Держагенства з оцінки ресурсів.
— Блін!
Водій раптом починає трохи гальмувати.
— Що ти робиш? Ідіот, чи що?
Той, що біля Олесі, ледь не підстрибує.
— А те, що номери вроді всамділі кабмінівські, — каже водій. — Здається, влипли.
— То що робити?
— Спинитися й чемно вибачитися.
— Гадаєш, не відірвемося?
— Якщо то людина Хама, нам кранти. Перехватка гарантована. І законна молотилка. А так, може, викрутимося.
І до Олесі:
— Заступишся за мальчіков, красунечко?
— Зупиняйте! — Де й береться в Олесі владність.
Вони таки спиняють машину. І машина, що їхала за ними, спинилася.
То справді був Ігор Леонідович. Йому сказали, що вийшла помилочка. Що вони чемно велися з панною, хай скаже. Хотіли просто підвезти.
— Що скажеш, Олесю? — Ігор Леонідович.
— Хай їдуть, — сказала Олеся з королівським жестом.
— Гаразд, — погодився Ігор Леонідович і до тих двох:
— Ключі!
— Ну, шеф, — спробував канючити водій.
— Машину я вам лишаю, але ключі заберу, — сказав батько Олесі. — І не смикайтесь. Я вже дав сигнал на перехват. У вас просто заберуть машину, а якщо ваш шеф домовиться з ментами — повернуть. Хто, я думаю, пояснювати не треба? Ну й ладненько.
— Крутий у мене таточко, — сказала Олеся в машині.
— Я за тебе злякався, — почула у відповідь. — Повір мені, ніколи ще так не боявся. Всю обласну ментовку, а через неї спецназ здуру підняв. Так що вони далеко б усе одно не втекли.
— А хто вони?
— Сучара якась. Може, з тих, що дівчат у закордонні борделі доставляють.
— Мені якраз після сьогоднішнього туди й дорога, — сказала Олеся.
Він «золотим» голосом:
— Ну, пробач, Лесечко. Пробач, люба.
— Я не люба, — відрізала Олеся.
— Усе одно, пробач. Усе взагалі вийшло по-дурному. Хоча, якщо відверто, мене давно підмивало признатися, сказати, хто я такий тобі.
Тут Олеся й мовила майже лагідним тоном, що за порятунок вона вдячна. Навіть дуже. Але в понеділок подасть заяву на звільнення. І просить їй не перешкоджати. Бо все одно вчинить, як задумала. Що надалі їм ліпше не знатися. Що жодних претензій вона до нього не має. Ігор Леонідович на диво просто сказав у відповідь, що просить цього не робити. Що в нього є, крім цього будинку, у Києві квартира і він збирався їй подарувати. Що це хоч маленьке щось для неї.
— Оце вже ні, — сказала Олеся. — Обійдемось без подачок і компенсацій.
І попросила спинитися біля найближчої станції метро.
— Якщо ти наполягаєш.
— Наполягаю.
«Яка я дурепа, — подумала Олеся. — Мабуть, таки дурепа. Але я залишуся дурепою. Залишуся, — комусь безмовно крикнула. — Я, Олеся, кругла сирота, м’яч, кулька».
8
Олеся дотримала слова і найперше, що зробила, коли в понеділок з’явилася в агентстві, — подала заяву на звільнення. Вона вже знала від бабусі, яка комусь там подзвонила, що місце вчительки у школі поблизу, про яке клопоталася бабуся, зайняте. Так довго, тим більше в Києві, чекати не могли. Отож, перспективи з роботою були туманні. Як і перспективи з життям узагалі.
Бо так, як було досі, далі тривати не могло. У такому разі потрібно було б гратися, прикидатися, удавати, що нічого особливого не трапилося. Але цього Олеся не хотіла, не могла так чинити. Її обрушений світ назад вернути неможливо.
За дві майже безсонні ночі й недільний день, проведений на самоті — на київських вулицях, у кав’ярні, у бібліотеці, на кручі над Дніпром, у вагоні підземки з пересадкою на двох станціях — вона багато передумала. Вона стала іграшкою, перекотиполем, у дивній і огидній їй людській грі. Звичайно, вона була вдячна названій мамі Віталії. Що та її вдочерила. І справді стільки доклала зусиль, щоб виростити. І рятувала від усіх тих дитячих болячок, які Олеся перераховувала своїй матері біологічній. Котра народила й тепер на неї претендувала. На добре ставлення, на щось таке, що їй Олеся не могла дати.
Олеся стояла на київській кручі. Подумала, що добре було б стати птахом. Полетіти. І більше не вернутися сюди. Літати світом. А може, й десь оселитися, у місці — невідомому й потаємному, про яке ніхто не знає. Інколи, лише інколи, час від часу вертатися сюди чи до Луцька. Стукати дзьобом об вікно. Бачити, як сумують за нею, за колишньою Олесею, котра стала пташкою. Радіти цьому суму, або й самій сумувати за тим, що не вернеш. І знову кудись летіти. І зберігати вдячність бабусі Дазі, а особливо мамі Віталії, яка все ж стільки часу їй присвятила. Що вдочерила. Але ж вибрала вона не тому, що саме маленька Олеся їй сподобалася. На її місці могла бути й інша дівчинка, будь-хто. Очевидно, що мама Віталія на той час вже не могла мати дітей. І вона, по суті, купила собі дитину, забавку, іграшку, порятунок від самотності. Так, Олесі було з нею добре, мама Віталія турбувалася про неї, але… Але життя їхнє було скромним, тихим, швидше виживанням в однокімнатній квартирці. А гра, яку вела пані Віталія (Олеся так і подумала), була нечесною ще й тому, що вона приховувала обман і вдавала, що Олеся її справжня дочка, хоч насправді так не було. Якщо названа мама не була рідною, то й бабуся Даза теж. Дві чужі жінки, які навіть між собою все життя не могли порозумітися.
Але й повернутися до справжньої, біологічної матері Олеся не могла. Та не тільки колись від неї відмовилася, а й тепер завдала їй болю, розрушила хай ілюзорне, обманливе, а, принаймні, звикле, стабільне щастя, чи його уявний плин, звиклий ритм.
«Краще б я ні про що
