Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
Думка матеріалізується — її мобільник озивається сам. Запитання «Що ж це таке?» змінюється на інше: «Ось і все?»
«Я не здамся», — думає Олеся, перш ніж відповісти:
— Так, Ігоре Леонідовичу.
— Доброго дня, Олесю. Де ви зараз? Удома?
— Я біля агентства, — каже правду Олеся.
— Ви прийшли на роботу?
— Ні, — майже кричить Олеся.
Пауза, що настає, — нестерпна. Та вона не знає, як її порушити, вона боїться вимовити слово, бо розуміє: всі слова стали теж нестерпними, чужими.
Нарешті він каже:
— Чи не могли б ви під’їхати до мене додому? Я зараз вишлю машину.
— Навіщо? — Голос Олесі ледь тремтить.
— Ми обоє знаємо навіщо.
— Я не знаю.
— Тоді вибачте. Дізнаєтесь.
— Я приїду сама, — Олеся вже майже кричить. — Я знаю… Я знаю адресу.
Так, вона знає його адресу. Він мешкає десь там, у селищі під Києвом. Дізнавалася. Бо готувалася. Бо сама йшла назустріч пастці.
— Чекайте, будь ласка.
— Ні, ні, я йтиму.
Майже на грані істерики (чи все ж за гранню) Олеся відключає свій сотовик. А куди йтиме? Втікати. Втікати геть, поки світ — осоружний, проклятий, коханий Ярослав, Ігор Леонідович, і десять Ігорів Леонідовичів, і всі, хто стоїть за ними, — поки цей світ не наздогнав її. Цей світ розставляє їй пастки. Олеся розуміє: досі їй вдавалося, неймовірно щастило ці пастки обминати.
Проте в одного, другого, третього, четвертого перехожого Олеся питає: як дістатися до такого-то селища під Києвом? Ніхто не знає. Зблискує слово — таксі. Так, таксі. У неї є банківська картка, там пару сотень гривень. Вистачить на поїздку й назад, якщо пощастить вернутися. Може, й справді найліпший спосіб уникнути пастки — йти їй назустріч?
Через півгодини таксі спиняється на краю селища в царстві багатих осель столичних нуворишів і чиновників. Вербова, 25. Будинок за високим парканом. Олеся натискує кнопку.
Й чує голос, зовсім не здивований:
— Це ви, Олесю?
— Так, я, — видихає Олеся.
— Чекайте, я зараз вийду.
Втікати пізно, розуміє Олеся.
Через кілька хвилин розчиняються дверцята обіч великих масивних поважних воріт, й Олеся бачить свого шефа. Зодягнутий, як і вона, в джинси й куртку, накинуту на сорочку в смужку.
— Доброго дня. Чим же ви добиралися?
— На таксі.
— Я вам компенсую витрати, — каже він.
— Не треба.
Вони проходять невеликим сквериком перед двоповерховим модерновим будинком — дві кулі-балони нависають над входом, і при наближенні виникає дивне враження, що вони розсувають простір, а між кулями ромб з химерною металевою композицією.
«Ну й смаки у нього», — думає Олеся.
Ігор Леонідович проводить гостю одним, другим коридором до невеличкої кімнати з диваном, столиком, двома розкішними кріслами обіч нього. На столику апельсини, яблука, манго, печиво і цукерки, пляшка вина. Допомагає Олесі зняти куртку. Олеся озирає кімнату з двома пейзажами на стіні.
— Вам сік чи вино? — питає господар, коли сідають у крісла.
— Ні те, ні інше, — каже Олеся. — Ігоре Леонідовичу…
— Ми тут самі, — для чогось уточнює він і поправляється: — Майже самі… Але зі ще однією людиною ви познайомитеся, якщо забажаєте… А тепер питайте, що хочете… Адже ви хочете запитати?
Господар дому все ж простягає їй склянку з апельсиновим соком. Олеся бере ту склянку й відразу ставить на столика.
— Ви хотіли б спитати насамперед про хрестики на моєму календарі? Адже так?..
Олеся полотніє. Їй стає душно.
— Ви… знаєте?
— Так, люба Олесю, — чує вона. — Тільки не гнівайся, будь ласка. Я не міг інакше заманити вас у цей дім. До себе.
— Заманити? Ви…
— Не вставайте, будь ласка, — він вимовив фразу дуже прохально. — Я, безумовно, винен. І спробую спокутувати свою вину. Я мусив це зробити на прохання… Точніше, на вимогу однієї жінки… Вашої мами.
— Моєї мами? — Олеся полотніє ще більше.
Їй стає зимно, дуже зимно.
— Вашої справжньої мами.
— Справжньої мами? Що це означає?
Олеся починає підводитися. Але чому стали такими важкими, майже чавунними її бідолашні ноги?
— Мою маму звуть Віталія. Віталія Миколаївна…
Вона бачить: Ігор Леонідович теж збентежений. Він теж мовби шукає якихось слів. Кращих слів. Які можна вимовляти.
Олеся чує:
— Єдине, про що я вас прошу, — вислухати мене. А тоді чинитимете, як забажаєте.
— Як забажаю?..
Але вимовити ці слова саркастично не вдається.
Пауза. Важкі молоточки дрібно-дрібно молотять об Олесині скроні. Вони маленькі й важкі, ці молоточки. Їх багато. Не від цього чоловіка, від них — не втекти.
Який же він ввічливий, її шеф. Ввічливий і запобігливий. Навіть більше запобігливий, ніж ввічливий. Але ж — підступний. Підступний брехун?
— Кажіть, — нарешті видавлює Олеся.
— Я не знаю, з чого почати. — Ігор Леонідович надпиває сік.
Після нової паузи вимовляє:
— Я ваш батько, Олесю.
— Що? Це зовсім не смішно… вам…
— Мені йде тридцять дев’ятий рік, — він зітхає, у його голосі переплітаються сум і жаль, і ще щось, він, здається, готовий, як і Олеся, встати й піти. Може, навіть залишити її тут одну.
Ні, з кимсь… В Олесі все терпне — вона розуміє, з ким залишиться тоді в цьому великому маєтку.
— Кажіть! Якщо розпочали…
— Мені тоді було… Мені йшов сімнадцятий рік… Їй не було і шістнадцяти… Двоє молодих… зовсім юних дурнів, які гралися в любов… Навіть не гралися… Тоді ще, здається, не вимовляли цього слова — трахалися… Захотілося відчути себе дорослими…
Олеся дізнається: та дівчина, дурне просте дівчисько, котре так хотіло зазнати чогось незвичайного в цьому світі, дівчисько з маленького провінційного містечка, надто пізно зрозуміло, що вагітне.
— Пробачте, пробач, Олесю, ні я, ні вона не були готові, не хотіли ставати батьками. Вона поїхала… поїхала до родички… чи знайомої до Луцька, щоб та допомогла щось зробити… Ну, й там її побачила твоя мама, твоя названа мама… А потім…
— Це неправда, — простогнала Олеся.
— На жаль, правда. Я мав би сказати — на щастя…
Того дня, позначеного п’ятьма хрестиками, Олеся дізналася: її справжня (біологічна — прийшло до неї гидке слово)
