Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

поповнила мезальянс, вийшовши заміж за негарного й «тиранського» «старцуна». Що всі знайомі, сусіди, селяни, навіть жиди, її страшенно шанували й любили. Що всі її діти були найгарніші й наймудріші на всю Галичину — далі її уява не сягала. Цебто, власне не так було: їмость Марія їздила й поза галицькі кордони, в широкий світ, до столичного міста Відня, тоді, як купувала шлюбну «виправу» для дочок. Але й у Відні вона обмежувалася тільки до жидівського «Четвертого бецирку» й гостювала в дітей лисовицького корчмаря Берка, які там жили й були «великі пани», а як побачили її, їмость, то так «утішились, аж стряслися». Там же само вона купувала придане дочкам, і до дому верталася, не бачивши Відня, а тільки Четвертий бецирк.

Насправді їмость Марія добре почувалася тільки в рідних Лисовичах, а найкраще — серед шанобливих парафіян. І хоч ніколи не вчилася вона, за словами Франковими, «хлопістики», то у відношенні до села була пречудовим дипломатом. Розмовляла місцевим діялектом, і вміла говорити з усяким по заслузі й позиції його — до багачки Грищишинки — з пошаною, до господарів — із повагою, до старих приходських зарібниць — з глибокою симпатією: «Маринцуненко, та я вас так люблю, що я без вас жити не можу». Але до молодих служниць, по-приходськи «дівок», та й до власних дітей була сварлива, а як не злюбила кого, то горе йому — їла заїдом:

«Тримай обома руками» — наказувала — «не роби си лекше, пся креф, роби си тєжше!»

(Бідна їмость Марія, як вона погано почувалася б в Америці, де кожний «робить собі легше»…)

Або:

«Ти не знаєш, де є ключ? А я знаю! Виджу їго, дивлюсі на нього, а тобі не скажу, бо ми сі не хоче!» — і бідолашний делінквент мусів шукати ключа від комори власними силами.

Та загалом і слуги й парафіяни любили свою їмость Марію — хоч поза очі насміхалися часом.

У КУХНІ

Приємно було Ігорчикові в Середньому покою, але в кухні таки цікавіше, навіть тепер, у зимі, як велика кухня замкнута від морозу, а всі — бабця й дідусь і діти й «челядь» тиснуться в невеликому «Паничевому покою». Особливо цікаво там, коли вже скінчиться обіднє варіння з його метушнею, криком і бабусиною сваркою. Тоді й «челядь» спокійніша і можна поговорити з суворим парубком-конюхом, чи з малим пастухом, послухати дівочого співу. Та й тоді ж таки приходять до кухні «люди», цебто Лисовицькі селяни, такі цікаві, мальовничі, врочисті чи смішні.

От — перед вечором, за дощаним столом кухонним, на «бамбетлі» сидять, покурюючи, о. Корчин і його ровесник, старий Михайло Колюга. Сидять і розмовляють про давні дні, розказують у сотий раз давні військові пригоди.

Отець Корчин починає:

«То колись, уважаєте, в нашій компанії був жовнір, та такий прожора, що ніяк наїстися не міг. Раз капітан заложився з іншим офіцером, що той жовнір з’їсть ціле теля, і заложилися за сто ринських. І дали тому жовнірові з цілого теляти печеню й котлети й сіканці — словом, ціле теля. А жовнір усе лиш їсть і облизується, з'їв до чиста все — і далі сидить. Врешті той чужий офіцер розізлився: „Ти на що чекаєш?“ — питає. А жовнір відповідає спокійненько: „Та казали, що я маю їсти якесь теля…“»

Дівки хихочуть, старий Колюга всміхається й починає власну розповідь:

«То, прошу єґомості, як їкий пан. Як я бив пуцером в пана оберляйтнанта Прохазки, то бив дуже недобрий пан. Раз прийшов п’єний, ци так може злосний чогось, до „цимри“, помацав полицю пальцьом і мені під ніс: „фантеристий Колюга, що то є?“ А я мовлю: „Мельдую послушно, порох!“ А він, як мене трасне г писок, аж свічки в очох стали. А потім, як розмахнувсі ще раз, а я присів зі страху, а він аж два рази обкрутивсі з розмаху. Я вибіг на коритар і кричу: „Ґвавт, ґвавт, пан оберляйтнант Прохазка хцут мі забити!“ А надходит пан майор, питаєсі: „Ти чого кричиш?“ Я кажу — так і так, каже: „Ставай до рапорту!“ І бив би м став, але пан оберляйтнант дав ми п'єть риньских, викупивсі.»

В кухні темніє, Михайло Колюга засвічує лямпу — не таку гарну, як у покою, а все таки ясну, з дзеркалом, «число вісім» — а при тому хреститься й примовляє: «Слава Йсусу Христу!»

Та й пояснює:

«То мене так пан оберляйтнант Поспішіль навчив. Добрий бив пан. Він бив — але він вчив. А мені все наказував: „Фантеристий Колюга, як іно засвітиш лямпу, все кажи: „Слава Йсусу Христу!““»

Миханьо Колюга — «панщизняний хлоп», панів шанує навіть поза-очно, і цілує в руку всіх, навіть малого Ігорчика пробує, а це страшно бентежить малюка, бо ж він самий мужицького роду по батькові, і на Сході революцію бачив і взагалі завзятий демократ. Але Колюгу він все таки любить, колись у нього на колінах сидів, а й тепер залюбки слухає, як старий співає:

«На дзінь добрий, на дзінь добрий, Але не куждему, Єґомості і їмості, І панунци й паничови, І дому цілему.»

Але Колюга багато пісень знає, і «Дзевіци» і «Болгарської» і коломийок усяких. «Співайте, Колюга!» — проситься хлопець, а Колюга співає старим, деренчастим голосом.

Або стара Дранчиха! Ця вміє все щось страшне й цікаве розповісти про різних відьом і дідьків, а героєм її розповідей є звичайно її ж таки чоловік, старий Дранко.

…«То пару місяців тому, вночи, „наш“ іде через паньский сад, а тут біжит великий чорний пес, шо такого в селі