Киянка Красуня Подолянка - Ольга Мак
І справді, не брехав Лісовик. Завіз Яромиру у свій замок, а той замок такий величезний, що в ньому цілий Київ змістився б. Стіни — біла береза в березу поросла, стеля — верховіття зелене, долівка — килими трав'яні, барвистими квітами перетикані. Вночі замість ліхтаря місяць світить, замість свічок зорі сяють, на середині світлиці озеро срібне блищить, а в ньому лебеді плавають. Яблучка-кислички, груші-гнилички та горішки лісові просто в коморі ростуть — не треба їх збирати. Бджоли просто у пивницю мед носять, дикі кабани шинки вудять і ковбаси начиняють, а сарни та буйволихи масло збирають і сир на сонці відігрівають. Ведмеді шкіри виправляють, дятлі кожухи шиють — скрізь повно всякого добра. Впаде ранком роса — горни діяманти пригорщами, впаде град — збирай перли повними пеленами. Дуби золоті жолуді родять, на калині справжні коралі пишаються.
Вбралася Яромира у сорочку, що то полотно на неї павуки з найтоншого павутиння виткали, взулася в зелені сап'янці, шовкову запаску одягнула, начепила на шию червоні коралі з золотими дукачами,[27] звірів лісових доглядає, птаство годує, усьому порядок дає. А ввечері, як прийде Лісовик додому, мусить йому бороду розчесати, сучки й шишки з волосся повитягати, нагодувати й до сну пісню заспівати. Вже не боялася його Яромира, бо знала, що він їй нічого не зробить поганого. Полюбила вона звірів лісових і пташок, дбала за них, у суперечках годила, слабших обороняла, як хто бувало захворіє — ліки власними руками готувала, вавки[28] гоїла — і полюбили її звірі також. Однак ніщо не тішило лісову княгиню — вона все ходила сумна й нишком сплакувала.
Завважила це якось сіра горличка й питає:
— Чого це ти, князівно, така сумна? Чи тобі їсти-пити нічого, чи тобі походити ні в чому, чи тобі хороми тісні, що ти зідхаєш і сльози рониш?
— Маю я що їсти й пити, маю в чому походити, і хороми мої величезні, — відповідає Яромира. — А зідхаю я й сльози роню, бо тужу за своєю стороною, за своїм несудженим судженим, від якого мене Лісовик обманом відібрав.
І розказала князівна горличці усе по правді, як воно було.
А горличка вислухала її та й каже:
— Я оце сьогодні літала і бачила, як із городів грецьких почерез степи половецькі якесь військо до Києва простує. Попереду війська лицар ясний на білому коні виступає. На ньому шолом золотий, панцер срібний, жупан кармазиновий, а вуздечка на коні шовковая.
Як зачула це Яромира, то аж у долоні сплеснула:
— Оце ж він! Оце ж і є Аскольд! Та коли б же він знав, що я тут — прийшов би напевно мене визволити!…
А горличка[29] на те:
— Коли б же в тебе, князівно, та було яблучко чарівне золоте, то ти б ним по землі покотила, а воно до самого Аскольда прибилося б і йому дорогу до тебе вказало б.
Зраділа Яромира цеє почувши, бо зараз собі пригадала, що має таке яблучко, у дуплі старої груші сховане. Побігла до сховку, яблучко добула і покотила по землі, промовивши:
Котись, котись, яблучко, по землі, Докотись до лицаря на коні, В ліс йому доріженьку покажи, До мене дібратися поможи.Ябличко стрибнуло й покотилося, а там, куди воно покотилося, лишилася золота доріжка.
* * *І з Любомирою таке було: ледве корабель відплив далі від Києва, як Водяник скинув із себе личину князя Дреговича і став таким, як його бачила Любомира в очереті: з очима-мушлями, з пикою синьою, опухлою, з бородою із баговиння і з чорними раками в бороді. І корабель його зовсім не був кораблем, лише китом-рибою, що то його Водяник у корабель обернув.
Закричала Любомира, заплакала, такеє побачивши, почала від Водяника відбиватися, на поміч кликати.
— Не плач і не кричи! — Водяник до неї. — Нічого тобі не поможе, бо на воді ніхто зі мною у боротьбу ставати не зважиться — потоплю! Пам'ятай, що сила моя велика, бо мене вода слухає і все, що живе у воді — також. Звикнеш у моєму царстві — сама побачиш, що нема кращого місця у світі. Мої
