Киянка Красуня Подолянка - Ольга Мак
Та ось упав на нього сум великий, огорнув цілу Землю Полянську, бо занедужав тяжко князь Кий[5] і зліг на смертельну постіль.
— Горе мені, горе й вам! — говорив умираючий князь до своєї родини й бояр,[6] що зібралися біля його ложа. — Ось умру я — і скінчиться княжий рід Київ, від того першого Кия, що заснував оце місто. Не дав мені Бог синів, лише дві доньки. Хто ж перейме владу по мені?
— Горе нам, горе нам! — повторювали бояри, повторювали дружинники, а за ними все місто і вся Земля Полянська. — Вже не будемо мати такого мудрого й доброго правителя! Хто ж нас у бій поведе, хто ж нас від ворогів оборонить? Горе нам, горе нам!…
А як уже вмер князь Кий, то трава три дні росою сходила, дерева додолу похилялися, а хвилі в Дніпрі-ріці так схлипували жалісно й так об береги билися, аж вали довкола міста мокрі стали. А вже що люди плакали та журилися — й казати нічого!
Вмерлого князя посадовили на золотом кованому троні,[7] трон поставили у видовбаний з дуба човен, а човен встановили на великому кострищі. Три дні й три ночі приходили люди з усіх сторін і разом з киянами оплакували померлого володаря. А тоді вбили його найкращого коня, найулюбленішого мисливського собаку, поклали в човен княжу зброю, їжу, питво — і все це підпалили. Коли ж усе згоріло, висипали на місці кострища високу могилу, на ній наставили столів з усякою їжею та питвом і засіли за тризну.[8] Такий тоді був похоронний звичай.
Ось п'ють кияни, їдять, померлого князя прославляють, його воєнні подвиги згадують і журяться:
— Де ж ми другого такого доброго князя знайдемо?…
Так собі розмовляють, аж бачать — пливе вниз Дніпром човен великий. Та не простий, а цілий кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. Спереду стоїть молодець, на веслярів покрикує, ззаду стоїть другий молодець, керму тримає. Гарні обидва, в зброї блискучій, в одежі адамашковій,[9] сріблом-золотом шитій. Відразу видно, що непростого роду.
Побачили їх кияни, почали руками махати й до берега закликати. А ті й послухали. Навернули човен до берега, на землю посходили, шапочки соболеві[10] поскидали, людей привітали і питаються:
— Хто ви такі, люди добрі, і що за подія у вас сталася, і чого ви нас у дорозі припиняєте й до себе просите?
— Ми поляни, — відповідають їм люди. — А подія у нас дуже сумна: вмер наш князь і не лишив по собі синів, лише дві доньки, Яромиру й Любомиру. Тож ми по ньому тризну справляємо, а самі журимося: хто ж нами правити буде?… Сідайте з нами до столів, нашого покійного князя спом'яніть і розкажіть про себе, хто ви й куди путь держите?
— Ми, — відповідають гості, — добрі молодці, з далекої Землі Варязької,[11] що звідси на північ. Старшого з нас звуть Аскольд, а молодшого — Дир.[12] Вибралися ми в дорогу щастя-долі шукати, сили свої випробувати. Шукаємо собі землі й людей, де б можна було княжити. І добре, що до вас трапили: у вас нема князя, в нас — землі. У вас князівни женихів ждуть, а ми собі наречених шукаємо. Чи не приймете нас по-доброму?
Порадилися кияни й відповідають:
— Приймемо вас, але перше хочемо знати, чи ви й у війні такі справні, як при столі? Дамо вам дружинників багато і хай кожен з вас покаже, що вміє. Один хай іде через степи половецькі[13] на грецькі городи, орду[14] половецьку погромить, городи грецькі завоює і данину з них візьме. Другий хай їде рікою Дніпром аж у самий Табарістан — у царство хозарське,
