Киянка Красуня Подолянка - Ольга Мак

— То й добре! — згодилися Аскольд і Дир.

От зібралася війська сила-силенна — а все добрі молодці, до війни охочі, слави жадібні, до чужих країн цікаві. Поділилися на дві частини: котрі кінні — мали йти з Аскольдом, котрі піші — мали пливти з Диром.

Коли вже всі зібралися в дорогу, вийшли на ґанок обидві князівни зі своїми судженими попрощатися. Стали у віночках та стрічках, у сорочках вишиваних, у керсетках[16] шовкових, у дукачах та в намистах — мов дві зіроньки засяли. Стали навпроти них молоді брати — каптани на них оксамитні, панцери золоті, на шапках пера павині — мов два місяці зійшли.

На прощання вийняв Аскольд із-за пазухи яблуко золоте й подав Яромирі.

— Візьми, — каже, — князівно, це яблуко. Не просте воно — чарівне. Стане тобі у пригоді, коли з тобою біда трапиться.

А Дир подарував своїй нареченій клубок пряжі золотої та й каже:

— Оце, Любомиро, по цьому клубочку я знайду тебе скрізь, куди б тебе доля не занесла. Бо не простий цей клубочок, а чарівний.

Попрощалися всі гарно — і брати поїхали, а сестри лишилися. Посідають, було, коло віконечка, на срібні веретенця льон прядуть, милих із походу виглядають. Біля них у ногах Лешко сидить, байками князівен розважає. Був такий при князівському дворі карлик з лікоть завбільшки, з домовиком[17] під піччю спав, багато всякого знав і не раз ставав у пригоді княжій родині.

От чи багато часу минуло, чи ні, а вибралася Яромира в ліс ягідок на полуденок назбирати і Лешко з нею.

— Глядіть, князівно, далеко в ліс не заходьте, — остерігає карлик. — Отут скраю збирайте.

— Коли ж бо тут уже всі ягоди визбирано! — каже Яромира. — Ходімо далі.

Пішли трохи далі — і справді, більше ягід, та такі гарні, та такі стиглі, що в устах розпливаються.

— Ой, князівно, не йдім далі, бо буде біда!… — знову остерігає Лешко.

— Та ще трошки.

Яромира ягідки збирає, в нову козубеньку[18] складає, а Лешко по боках озирається, бо чує щось недобре. Потім князівну за рукав смикнув і показує:

— Князівно, гляньте но, що там за тою старою липою стоїть?…

Глянула Яромира та й ягоди зі страху розсипала; причаївся за липою Лісовик страшний-престрашний і з Яромири очей не зводить. Голова в нього, мов копиця сіна, величезна і зеленим мохом обросла. На чолі роги, ноги цапині й борода аж по землі волочиться.

Скрикнула Яромира і — в ноги! А за нею на тисячі голосів залунав регіт лісовика: «Хо-хо-хо, ха-ха-ха!…»

Прибігла Яромира додому, матері свою пригоду розповідає, а княгиня й каже:

— Цур йому, доню! Більше до лісу не ходитимеш!

— То й не ходитиму, матусю…

За день чи за два пішла Любомира на Дніпро-ріку хустя прати, а за нею знову Лешко. От і пере князівна — кладочка у неї кришталева, праничок бурштиновий,[19] а все хустя — шовкове. Вдарить Любомира бурштиновим праничком по кришталевій кладочці — кладочка задзвенить, і люди знають, що то князівна хустя пере.

Пере Любомира, пере, вже мало й зосталося, коли гляне — аж найтонша її сорочка, що то цілі рукави золотом гаптовані, враз упала в воду і попливла. Пливе попри самий берег, так, що здається — ось руку простягнеш і піймаєш, але піймати не дається. Князівна за нею, а вона далі, князівна за нею, а вона все далі.

Заплакала Любомира, білі ручки заломила, — шкода їй, бач, сорочки, та й матері боїться, щоб не сварила. Хотіла вже у воду скочити, але Лешко не дав. Учепився Любомирі за запаску і каже:

— Не сама ваша сорочка у воду впала, князівно. Її стягнув он той, що в очереті сидить.

Дивиться Любомира — справді з очерету Водяник виглядає, та такий то вже страшний, такий страшний — і не сказати! Пика в нього синя, опухла, борода з баговиння,[20] очі з мушель, а в бороді чорні раки сидять.