Киянка Красуня Подолянка - Ольга Мак

Дав Водяник знак китові — кит зараз під воду пірнув і так під водою поплив. Любомира вже й віддих затаїла, бо думала, що втопиться, але не втопилася. Водяник таку силу мав, що кого хотів, — утопив, а кого не хотів утопити, — тому й під водою жити дозволяв.

Так плив кит під водою, плив, аж до Водяникового палацу приплив. Був той палац на дні озера глибокого, збудований увесь із мушель щонайкращих, заквітчаний білими та жовтими водяними лілеями. Долівки в ньому срібним пісочком висипані, зеленими водоростями вистелені, на лавах усюди боброві та видрячі шкури лежать, на стінах у золотих клітках невиданої краси заморські рибки грають — і скрізь так тихо, так чудно і так гарно, що й не сказати.

— Ось, — каже Водяник, — тут і житимеш. Роботи тобі небагато: на снідання мені юшку з карасів зварити, на обід щуку спекти, а на вечір холодець із рачачих клешень[30] зготувати. Та припильнувати, щоб оселедці добре засолилися, тараня[31] як слід у комині завудилася, бо треба на зиму запаси робити.

Стала Любомира у Водяника за господиню. Убралася в сорочку, з туману випрядену, у керсетку, з ряски[32] виткану, на шию начепила перлове намисто, на голівку — вінець із лілей. Рибок доглядає, диких качок, гусей та лебедів до себе приручає, у погреби навідується, де самі оселедці соляться, та в комин, де тараня сама на гачки чіпляється і завуджується. Багато клопоту в Любомири. Водяник ото кудись попливе, а тут, дивись, качки посварилися. Ще не вспіє князівна їх помирити, глядь — зубаста щука плотичку проковтнула. Ще не покарала Любомира щуки, а тут бобри чи видри хутра принесли. Треба прийняти і в скриню поскладати, щоб міль не поїла. А там уже й Водяникові їсти зварити, а там ще щось — і так цілий день.

От робить вона, клопочеться, а слізоньки з очей тільки — кап-кап, аж в озері вода посолонішала. Зауважив це карасик червоноперий, що то його була Любомира на юшку Водяникові пожаліла і живим пустила, приплив до неї і питає:

— Чого це ти, князівно, плачеш та й плачеш?

А Любомира відповідає:

— Як же мені не плакати, коли Водяник мене обманом з дому забрав, від любої неньки відірвав, з судженим розлучив, зі сторони рідної, з краю милого у підводне царство завіз?…

І розплакалася рясними сльозами князівна, свою долю карасикові червоноперому оповідаючи:

— А мій суджений, княженко Дир, не міг мене оборонити, бо поплив він човнами з дружиною хороброю у царство хозарське, у самий Табарістан, військо хозарське розбити, з городів хозарських данину взяти…

Тоді каже карасик червоноперий:

— А я оце сьогодні вниз Дніпром-рікою плив і бачив, як якесь військо на човнах із царства хозарського, із самого Табарістану з даниною багатою у Київ поверталося. Попереду всіх тих човнів човен кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. А на ньому стояв лицар ясний у панцері[33] золотому, в каптані оксамитному, на шапочці пера павині…

Як зачула це Любомира, ручки заломила і крикнула на цілий голос:

— Оце ж ніхто інший, як княженко Дир, мій наречений! Та коли б же то він знав, де мене шукати — відразу прийшов би мені на поміч.

— Знав би він, де тебе шукати, — відповідає карасик золотоперий, — коли б у тебе був клубочок пряжі золотої. Ти б кінчик нитки взяла, до пояса прив'язала б, а клубочок покотила б дном ріки — от він би й докотився до княженка Дира.

— А я ж маю такий клубочок! — пригадала собі Любомира і мерщій побігла до сховку, бо клубочок лежав у печері під берегом, де жив найбільший і найстрашніший Рак Великоклешній. Любомира йому життя подарувала, не взяла на холодець Водяникові, а за те Рак Великоклешній її золотого клубочка беріг.

От забрала князівна золоту пряжу, кінчик ниточки собі до пояса прив'язала, а клубочок покотила дном ріки, промовляючи:

Клубочок зараз і поплив-покотився, розмотуючи за собою золоту нитку…

Котилося золоте яблучко, котилося, крізь ліс дрімучий, крізь галявини ясні, пеньки й колоди перескакувало, струмочки переплигувало — та й викотилося аж у степи половецькі, просто під ноги білому коникові, на якому княженко