Киянка Красуня Подолянка - Ольга Мак
Ох, і розгнівалися ж кияни, коли таку мову почули!
— Щоб наша славна князівна та поганому татаринові за жінку стала?! Та ніколи того не буде! — кричать. — Головами тут усі до одного наложимо, а до такої ганьби не допустимо!
Кажуть тоді ханові посли:
— Як хочете… Битися, то й битися…
Вийшла на ту мову з хоромів сама Киянка Красуня Подолянка і каже до дружинників:
— Не губіть, слуги мої вірнії, нашої столиці! Адже самі знаєте, що ані батенька, ані братів моїх удома нема і майже вся дружина з ними пішла. Жменька вас проти татарської сили не встоїть. Ворог же, місто взявши, все пограбує, церкви святі попалить, людей у неволю забере і мене з ними. Краще вже піду я сама з доброї волі. Хай моя одна голова за вас усіх і за місто наше славне буде.
Стали кияни князівну відмовляти, стали мати й сестри голосити — не помогло. Тверда була у своїй постанові Подолянка.
— Не журіться! — потішає. — Без Божої волі людині і волос із голови не спаде. Як Бог схоче — так і буде! Моліться щиро — може Він і вислухає ваших молитов.
І на тому стало.
Попрощалася Киянка Красуня Подолянка з родиною, слугами і з усім містом та й пішла в татарський табір. А за нею плачі та голосіння постелилися — гірші, як на похороні.
Прийшла Подолянка до хана, стала перед ним, сміливо на нього подивилась і мовила:
— Ось і я, хане! Прийшла з доброї волі, тож і ти слова дотримай: міста на займай і людей моїх не кривдь!
Подивився хан на князівну й засміявся задоволено.
— Бачу, — каже, — що ти й справді розумна та відважна. А щодо вроди, то, мабуть, у Криму[38] такої красуні зроду не було. Якраз такої дружини хотів я для свого сина улюбленого. А за місто і за людей своїх не бійсь — я слова дотримаю!
Завернуло назад татарське військо, ніякої шкоди киянам не заподіявши. А князівну наказав хан цілу дорогу на золотих ношах під шовковим наметом нести, всяко їй годити і почесті їй, як хановій дружині, віддавати. Коли ж прибули до Бахчисараю, поселили Подолянку в прегарному палаці, зі слонової кости різьбленому і накритому срібним дахом. А в палаці — розкіш невидана: стелю стовпи золоті підпирають, водограї б'ють пахучими водами, скрізь найдорожчі кадила куряться. Мармурові підлоги оксамитними килимами вкриті, у кришталевих дзбанках дивні квіти заморські квітнуть, у водограях рибки золоті плавають. Куди не глянь — усе шовки та оксамити, та золото, та срібло, та каміння дорогоцінне — так і ряхтить в очах. Слуг і рабів приставлено до Подолянки без числа. Всі князівні в очі заглядають, всі одне поперед одного намагаються кожне її бажання вгадати, всі перед нею на колінах повзають. Але на кожному вікні палацу ґрати міцні й густі, — навіть руки не просунеш, і знадвору тисяча татар з важкими та гострими ятаганами на сторожі стоїть. Пильнують, щоб князівна не втекла. Бо хан пригрозив, що всім голови повідрубує, коли синової нареченої не встережуть.
А син той, найстарший ханенко, пішов далеко в похід на землі індуські та й забарився.
І так сидить Киянка Красуня Подолянка у своєму розкішному палаці, наче пташка в золотій клітці.
Але ні горя, ні радости на втіху ворогам не виявляє. Рибок золотих годує, пісень рідних співає та ревно Богу молиться.
От чи довго вже вона сиділа так, чи ні, аж прибувають до хана посли від київського князя, а за послами ціла валка вантажених возів їде.
Прийняв хан послів, а вони йому й кажуть:
— Так і так, хане татарський, вернувся наш володар з походу, довідався про лихо й оце нас прислав. Привезли ми сто возів пшениці зерно-в-зерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових[39] шкур. Забирай оце все і споживай, а нам віддай нашу славну Киянку Красуню Подолянку! Бо, як не віддаси по-доброму, то рушимо на тебе війною і нашу князівну силою заберемо.
Усміхнувся хан, кликнув слуг і наказує їм:
— Ану, витягніть но там із комор сто возів пшениці зерно-в-зерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових шкур!
Як слуги виконали наказ, то хан і каже послам:
— Оце добре, що ви мені нагадали, бо я все забуваю. У мене, бачите, того добра нікуди
