Киянка Красуня Подолянка - Ольга Мак

Бачить Водяник, що то не жарти: у Дира дружини на човнах, мов зерен у маківках, а він, хоч і Водяник, сам-один. Та й згадав собі, як то не раз йому скрутно доводилось, коли бувало посуха воду поспиває, а сонце зверху припече.

А Дирові дружинники часу не гають, вже на берег вискакують, землю копають, верболози витинають і в Дніпро кидають.

Злякався Водяник.

— Стійте! — кричить. — Почекайте! Віддам вам вашу князівну, тільки ріки мені не загачуйте!

Пірнув на дно, а за якийсь час виходить і Любомиру живу-здорову з-під води виносить.

Молодята з радости аж плачуть, обіймаються, а Дирова дружина, на них дивлячись, так грімко закричала «слава!», що Дніпрові води береги позаливали.

Почала була Любомира Водяника соромити за його брехню, що нібито Дира в Табарістані забито:

— І де ж таки видано, щоб цар брехав?! Ти ж водяний цар, а…

Не скінчила князівна, бо Водяник так засоромився, що вже й не бачив нічого і, замість у воду, пірнув у болото — лише бульбашки над ним повискакували: буль-буль-буль!…

А в Києві, славній столиці Землі Полянської і всієї держави Руси-України, сум стояв великий, жалоба важка. Бо скрізь уже чутки розійшлися, що обидва княженки разом із дружинниками своїми полягли в далеких походах, а князівен хитрощами викрадено. Стара княгиня за доньками очі виплакала, подруженьки князівен, дівчата з боярських родів, геть посмутніли й пісень співати покинули. Цілий Київ зажурився, тіьки один Лешко надії не тратив. Сидів собі з Домовиком під піччю й рідко коли на світло виходив. Коли ж виходив, то все казав:

— Вовк овець носив, носив, аж поки його самого не понесли. А Кривда Правді обидва ока видовбала, та скінчилося тим, що Правда прозріла, а Кривда осліпла…

І от одного дня засурмили сурми, заграли роги. Зі сторони, куди пішов Аскольд, курява знялася; на Дніпрі, яким поплив униз Дир, зароїлося від човнів.

Повибігали кияни з домів, на мури пнуться, долонями очі від сонця заслоняють, щоб пізнати, чи то ворог іде, чи свій. Та як уже впізнали своїх, та як побачили князівен і княженків — радість велика людей огорнула. Кричали «слава», гукали радісно, гостей дорогих зі щирого серця вітаючи. Потім справили гучне весілля, бо аж дві князівни за двох княженків разом заміж виходили. Три дні смажені в меді горіхи їли, сичений мед пили, пісень співали, всіх подорожніх до столів закликали, щоб слава по світу йшла про радість у столичному городі Києві.

Давно, давно, ще за тих часів, коли татари[36] на українські землі наїзди робили, була в київського князя донька Киянка Красуня Подолянка, про яку слава по цілому князівству котилася і навіть у сусідні держави доходила. Казали про неї, що була вона гарна, як ясна зоря в небі, розумом і відвагою могла з кожним мужем помірятися, а лагідністю й добротою то хіба святим поступалася.

Татарський хан,[37] бузувір поганий, мав сорок синів. Усіх їх любив, але найбільше любив найстаршого. Бо був той найстарший ханенко грізний і войовничий. Відколи підріс, ханові правою рукою став. Усе в походи ходив, близькі й далекі землі підбивав, добро всяке й невільників без числа здобував і до батьківського двору привозив. Уже стільки понавозив, що треба було нові комори й засіки будувати.

За таку дбайливість вирішив хан своєму найстаршому синові надзвичайну дружину вибрати. Хотів таку знайти, щоб ніде їй рівної не було. І почав шукати невістки по всіх-усюдах: і поміж доньками своїх вельмож, і поміж доньками сусідніх володарів, і поміж простими дівчатами, навіть і поміж рабинями. Багато бачив гарних та розумних, але ні одна не видалася йому гідною його сина.

І почав уже хан втрачати надію, як ось мандрівні купці, що побували в київських землях, принесли йому радісну вістку:

— Так і так, — кажуть, — продавали ми різний крам у дворі київського князя і бачили його доньку Киянку Красуню Подолянку. Та така гарна, така гарна, що ми вже скільки земель з'їздили, а такої не бачили! А до того ще й мудра, і відважна, і добра. Сам князь якраз тепер із синами в похід вирушив, і в Києві мало війська лишилося. Без труду можна буде місто взяти й князівну здобути.

Почувши це, хан довго не думав — зібрав військо й вирушив на Київ. Чи тиждень минув, чи місяць — уже татари під Києвом. Облягли місто з усіх боків — і миша не проскочить.

Посилає хан своїх послів до киян і велить їм таке сказати:

— Прийшли ми не