Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
В Очакові мешкають волохи, татари, греки й особливо турки, що продають різний товар, головно імбир, спеції, фіґи, інжир, каштани, добірні лісові горішки, тютюн і турецькі лляні полотна. Тут ми побачили турків, що замішують тісто, печуть хліб і займаються іншими домашніми справами. Вони мають червоні клобуки, скріплені вкладеною бавовною. Їх майже до самого верху обмотує довга біла смужка. Величніші турки носять туніки, що сягають аж до п’ят, півторастопові чоботи, що над ними звисають криві шаблі, обмотані стрічками. Яничари, одначе, носять короткі одежі. Деякі мають руки голі аж до плеч, інші аж до ліктів. Також і ноги мають вони голі аж до колін, використовуючи для їзди чоботи, для прогулянки – сандалі або черевики, підбиті підошвою і скріплені ремінцем. Їх можна скинути з ніг без жодного зусилля, коли лише захочеться. Бачили ми також цілком голих, що закривають сороміцьке підв’язкою. Одні й другі були подібні до абіссинців.
Король Карло, обійшовши місто, рушив у напрямку Бендер і після сімох зупинок дійшов 31 липня до бендерської території.
За королівським військом тяглося безліч возів, одні з яких були завантажені вином, котре турки називали «череп», другі – нардєнками, треті – яблуками, грушами, кавунами, деякі також паленкою та іншими речами, що їх – за стоянки – турки і мешканці цих країн, татари, розвозили з великим гармидером. Один з них кричав: «Череп, череп, череп!» Другий: «Горілка добра! Горілка добра!», тобто добра паленка. Третій, торгуючий молоком, викрикував: «Молоко, молоко, молоко!» Четвертий – «Нардєнки добрі, добрі!» і т. д.
З села Суклея король Карло нарешті 3 серпня наблизився до Бендер, де його прийняв баша зі своїм пишним супроводом і сальвами тридцяти середніх гармат. Але король, одначе, до міста не вступив і не перейшов Дністер. Він розташував табір на березі Дністра, на віддалі четвертини милі від міста. Турки й татари своїми навантаженими возами витворили вулиці не тільки в цьому селі, а й на цих берегах. Прихід шведів вони використали для своєї вигідної торгівлі.
Бендерський баша дав шведській Королівській Величності пишне шатро, навколо якого були ще й інші, де зупинились турецькі офіцери й купці. Інші вояки, що проходили, готували собі житла проти негоди у возах, звозячи з усіх боків траву. Не могли позбутися сонячної жари, яка вже з початку червня постійно припікала землю, і мешканці цих країв.
…Між тим король, переправивши свої війська через Дністер, розташував табір біля самого передмістя, а 6 серпня за шведським календарем відсвяткував день покаяння…»
Далі автор занотує, що «Карло рахував шведсько-козацьке військо і роздавав військову платню, бачачи, що багато вояків у біді…»
На цьому, власне, й уривається щоденник Даніела Крмана, що розповідає про втечу шведів Карла XII та козаків Мазепи від Полтави до Бендер за маршрутом Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Переволочна, Дике поле [18], Очаків, Бендери… Як уже мовилось, не близький світ.
Але, як був переконаний Карл XII, краще смерть у турок, аніж полон у московитів… Що ж, Його Величності було, як кажуть, видніше.
Полтавська битва стала своєрідним Рубіконом, перейшовши який, українці все втратили у тодішніх визвольних рухах за незалежність своєї Батьківщини на довгі й тяжкі кріпацькі століття.
Але триста запорожців, відібраних гетьманом для охорони короля, блискуче – якщо такий епітет підходить до ситуації, – виконали своє завдання й допровадили Його Величність до турецьких володінь. Король був зворушений і часто дорогою бурмотів:
– О Мазепа!.. Я цього не забуду!..
І тільки опинившись у турецьких володіннях, Його Величність нарешті почав приходити до тями. Але ще довго йому вчувалося хропіння коней російської кінноти, що переслідувала втікачів… Тож недарма король злякано хрипів: «Швидше, швидше!.. Краще смерть у турків, як полон у московитів!»
Втрати на маршруті Нові Санжари – Бендери були надто великими.
Неймовірно великими. Навіть через Дніпро вдалось переправитись не всім – не вистачило підручних засобів для такої армади втікачів. Всі човни, пороми й байдаки за наказом царських генералів були знищені в прибережних селах. Чимало козаків, не знайшовши аніяких підручних засобів для переправи, кинулись долати Дніпро плавом. Більшість були поранені, виснажені, а течія була потужна, до всього ж розгулявся вітер, і вони всі пішли на дно – човнів вистачило лише для переправи короля та його наближених і козаків, які охороняли з Мазепою Його Величність… Тільки одиниці зуміли вплав дістатися на той берег Дніпра, того Дніпра, про який через століття захоплено писатиме класик, що, мовляв, «редкая» птиця може долетіти до його середини…
Тих козаків, кого брали в полон, за наказом Петра І жорстоко карали: одних колесували, інших перевдягали в шведські мундири і заколювали їх штиками. (А штик у росіян – завжди молодець!) Сотні козаків закували в залізо і відправили в різні місця на каторгу до Сибіру. А близько 15 тисяч козаків-«мазепинців» переховувалися в лісах і хащах од гніву царя, але голод, страх та тяжкі фізичні випробування змусили їх «покаятись» перед царем. Петро I тих, що добровільно здалися, велів позбавити козацького звання і, перетворивши їх на залежних селян, розселити по різних селах. Кожного десятого з січовиків, які виступали на боці Мазепи, було страчено, а решту відправили до Сибіру на каторжні роботи. Але більшість «мазепинців» були покарані люто: їх «посадили» на кіл, «на страх иным изменникам».
Лорд Байрон (Байрон Джордж-Ноел-Гордон), славетний англійський поет, класик світової літератури, представник революційного романтизму у 1818 році писатиме в поемі «Мазепа» (не без співчуття до шведів і не без жалю, що вони програли – тема боротьби соціальних та національних утисків, як і розвінчання реакційних урядів та загарбницьких воєн, була його темою):
В жахливий день біля Полтави
Від шведів щастя утекло,
Навкруг порубане, криваве,
Все військо Карлове лягло.
Військова міць, воєнна слава
Така ж, як ми, її раби,
Майнула до царя, лукава,
І врятувався мур Москви.
Шведи втратили 9236 чоловік убитими і понад 18 тисяч полоненими. Втрати російської армії – 1345 убитими і 3290 поранених.
Карл XII і «зрадник» (в радянській історіографії неодмінно з таким клеймом) гетьман Мазепа з невеликим загоном переправились через Дніпро і подалися в турецькі володіння.
А втім, яка різниця, у чиї володіння втікати – чужі володіння вони за будь-яких умов залишаються чужими. Королю було
