Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Люди — скрізь люди! Хай татарський, — говорили вони, — вислухає наші благання, виявить увагу до сивобородих і, напевне, поставиться милостиво до покірних жителів стародавнього міста, прославленого, як «ясна зірка на небесах освіти».

Одягнувши шовкові і парчеві халати, несучи на срібному підносі золоті ключі від одинадцяти воріт міста, беки, імами, улеми і купці юрбою вийшли з воріт і попрямували до жовтого намету. До них одразу ж під’їхав на коні голова ний перекладач кагана. Деякі із старих пізнали його. Раніше це був багатий купець у Гурганджі Махмуд, прозваний Ялвач, прославлений як перекладач, тому що за час своїх довгих мандрів з караванами він вивчив багато іноземних мов.

Найзнатніший із бухарців сказав:

— Стародавні стіни нашого міста такі міцні й високі, що взяти їх можна тільки після багаторічної облоги і надзвичайних зусиль. Тому, щоб врятувати населення від кровопролиття і не завдати зайвого лиха та втрат хороброму війську великого падишаха Чінгісхана, ми пропонуємо здати наше місто без бою, якщо монгольський володар дасть слово пощадити покірних.

— Підождіть! — сказав перекладач. Він, не кваплячись, поїхав до жовтого намету і, так само не кваплячись, повернувся до старих, які тремтіли із страху.

— Слухайте, сивобороді, що сказав великий каган: «Фортеця і неприступність стін дорівнює мужності й силі її захисників. Якщо ви здаєтеся без бою, то наказую відчинити ворота і ждати».

Гордовиті знатні старійшини схопилися за бороди і, похитавши головами, глянули один на одного. З збентеженим серцем вони повернулися до міста, не передбачаючи, яких випробувань зазнають тепер його жителі.

Древні стіни Бухари були такі високі й міцні, що багато місяців могли б охороняти його мирне населення. Але в цей день було чути лише голос легкодухих, а тих, хто вимагав боротьби, називали божевільними.

Начальник оборони і воїни, що лишилися з ним, прокляли імамів і знатних стариків, які віддали невірним ключі од воріт міста, і вирішили битися до останнього подиху. Вони замкнулись у невеличкій фортеці, що височіла посеред Шахристану.

Всі одинадцять воріт міста розчинились водночас, і тисячі татар почали швидко в’їжджати у вузенькі вулиці. Вони посувалися в цілковитому порядку, і різні загони займали окремі квартали.

Жителі, видершись на плоскі дахи, зі страхом дивилися на безбородих воїнів, що сиділи на низькорослих конях з довгими гривами. Цілковита тиша охопила місто. Лише жовті вузькоморді собаки, з скуйовдженою шерстю й червоними очима, люто стрибали з даху на дах, захлинаючись несамовитим гавканням, відчуваючи гострий сморід прибулих невідомих людей.

Коли монгольські воїни проникли у всі головні вулиці, з’явився на білих конях загін охоронців, покритих, як і їхні коні, до самих колін залізними латами.

Серед добірної тисячі показався і він, володар Сходу, що вилетів із пісків Кзилкумів, як стовп вогню. Спереду їхав богатирського вигляду монгол, тримаючи великий білий прапор з дев’ятьма тріпотливими хвостами. За ним двоє вершників вели неосідланого білого коня з чорними вогняними очима. А далі їхав слідом великий каган, у довгому чорному одязі, на буланому широкогрудому коні з простою шкіряною збруєю.

Чінгісхан їхав похмурий, великий, сутулий, підперезаний шкіряним поясом, на якому висіла злегка вигнута шабля у чорних піхвах. Чорний шолом з назатильником, сталева стрілка, опущена над переніссям, нерухоме темне обличчя з довгою сивіючою бородою і напівзаплющені очі — все це було незвичне і не схоже на яскраву пишність залитих золотом і сяючих самоцвітами хорезм-шахів.

Чінгісхан прибув на головний майдан, де з трьох боків прямими рядами вишикувались вершники його охорони, що не підпускали напираючий натовп. На східцях високої мечеті стояли вищі духовні й судові особи і найзнатніші жителі міста.

Коли монгольський володар наблизився до мечеті, весь натовп повалився на землю до копит буланого коня, як звик це робити перед своїм падишахом. Лише кілька старих улемів стояли прямо, склавши руки на животі, звільнені своєю вченістю від обов’язку падати ниць.

— Хай живе падишах Чінгісхан! Хай здоровим буде сонце Сходу! — тонким пронизливим голосом зарепетував один дід, і весь натовп безладним хором підхопив цей крик.

Чінгісхан, примруживши око, зміряв поглядом високу арку мечеті і, стьобнувши канчуком, направив свого коня вверх по кам’яних сходах.

— Це високий дім правителя міста? — спитав каган.

— Ні, це дім бога, — відповіли імами.

Оточений охоронцями, Чінгісхан проїхав у середину мечеті по коштовних килимах і зійшов з коня біля величезної книги корану, розгорнутої на кам’яній підставці вище людського зросту. Разом із молодшим сином, Туліханом, каган піднявся на кілька східців мембера, звідки імами звичайно читають проповіді. Старі у білих і зелених чалмах товпилися перед ним і розширеними очима вдивлялися в нерухоме обличчя з рудою жорсткою бородою, чекаючи від страшного винищувача народів або милості, або великого гніву.

Чінгісхан підняв палець і показав ним на чалму одного старого імама.

— Чому він нагортає на голову стільки тканини?

Перекладач спитав старого і пояснив каганові:

— Цей імам каже, що він ходив до Арабистану в Мекку помолитися богові і вклонитися гробниці пророка Мухаммеда. Тому він носить таку велику чалму.

— Нічого для цього кудись ходити, — сказав Чінгісхан. — Молитися богові можна скрізь.

Вражені імами, розкривши роти, мовчали. Чінгісхан говорив далі:

— У вашого шаха гора злочинів. І я прийшов, як бич і кара неба, щоб його покарати. Наказуємо, щоб віднині ніхто не давав шахові Мухаммеду ні притулку, ні жменьки борошна. — Чінгісхан піднявся ще на два східці і гукнув до своїх воїнів, що товпилися на дверях мечеті: — Слухайте, мої непереможні воїни! Хліб з полів знято, і коням нашим пастися ніде. Але комори тут повні хліба і відкриті для вас. Набивайте зерном животи ваших коней!