Чінгісхан - Василь Григорович Ян
Так розлучився Курбан з дервішем і його супутником Туганом.
Ідучи за Інаньч-ханом, Курбан прийшов на майдан, де стояли на припоні коні, курилися багаття, в казанах варився рис і доносився аромат баранячого сала. «Тут не тільки женуть людей на забій, але ж і годують їх», — зрадів Курбан.
— Ойє, чауш[104] Ораз! — гукнув Інаньч-хан, звертаючись до високого похмурого туркмена з чорною бородою, який схилився, побачивши свого начальника. — Ось вступає під твоє начальство сміливий воїн Курбан-Кизик. Він добре працював на ниві, буде добрим джигітом і на війні.
— Посадити його на коня чи він буде битися пішим?
— Ти даси йому шаблю, коня і все інше, що буде потрібне. Аллах вам підмога! — і Інаньч-хан пішов собі.
Чауш Ораз був начальником десяти вершників. Усі вони сиділи навколо багаття. Один, з великою дерев’яною ложкою в руці, на привітання Курбана відповів:
— Добре, що ти приніс такого великого списа. У мене не вистачає дров для плова. — І він взяв важкого списа Курбана, розрубав сокирою на дрібні куски і підкинув їх у багаття.
— Оце буде твій кінь, — сказав Ораз і підвів Курбана до рослого сивого жеребця, прив’язаного осторонь від інших коней. — Він дуже гарячий, і ти не підходь до нього з хвоста — заб’є! — а тільки з голови і одразу хапай за повід. Але він до тебе звикне. Одне погано — кінь не тримається в строю і летить уперед, особливо під час скачки. Тому ти не попускай повіддя, а то в бою він тебе занесе просто до татар.
Курбан з острахом підійшов до коня, який, побачивши його, прищулив вуха, вищирив зуби і підкинув задом. «Аллах мені підмога», — подумав Курбан і повернувся до багаття. Ораз дав йому стару велику шаблю, жовті стоптані верхові чоботи і запросив взяти участь у вечері. Тут Курбан відчув, що він справді став воїном-джигітом, як і інші.
Надвечір всі воїни дали коням вдосталь ячменю і насипали його ще в сакви. Те саме зробив і Курбан.
— Зараз почнеться гаряча робота! — сказав чауш Ораз і крикнув: — По конях!
Усі сіли на коней. Курбан ледве видерся на свого неспокійного жеребця і разом з ініїшми вирушив у путь вузькими вулицями Бухари.
— Буде вилазка, — сказав один джигіт. — Чи багато нас повернеться?
Біля міських воріт загін зупинився. Тут був майдан, куди почали прибувати інші загони, і всього набралося близько п’яти тисяч вершників.
Начальники окремих загонів під’їхали до Інаньч-хана, і він дав їм такі вказівки:
— Ми кинемося на жовтий намет, де сидить головний татарський каган. Рубайте всіх! Полонених не брати! Ми зробимо переполох у татарському таборі, а інші наші війська легко впораються з язичниками. Сміливим аллах підмога!
Важкі ковані ворота розчинились, і вершники почали виїжджати з міста. Коли Курбан опинився в полі, він бачив у сутінках лише тіні джигітів, що їхали спереду, а вдалині незліченні вогні татарського табору. Коні перейшли на рись, потім, прискорюючи ходу, понеслися навскач. Сивий жеребець, якого Курбан намагався стримувати, помчав, закусивши вудила, і легко став усіх обганяти.
П’ять тисяч вершників нестримною лавиною мчали на татарський табір і з страшним ревом вдерлися в ряди багать, відкидаючи людей, стрибаючи через розкидані в’юки і сідла.
Татари, скочивши на коней, кинулися врозтіч. Курбан проносився між вершниками, з криком розмахуючи важкою старою шаблею; він когось ударив, когось збив із ніг і все хотів доскакать до жовтого намету головного татарського хана.
Але раптом він помітив, що увесь його загін повернув, не став переслідувати татар, а помчав убік. Його сивий кінь кинувся слідом за іншими вершниками, і Курбан молився аллахові тільки про те, щоб разом із конем не звалитися в канаву.
Коні мчали довго, потім, стримуючи біг, поступово перейшли на ступу; загін посувався великим шляхом, що вів од Бухари на захід.
Вершники їхали спокійно всю ніч. Вранці Інаньч-хан оголосив зупинку.
— Ми дамо перепочинок коням, потім доїдемо до ріки Джейхун, переправимось і рушимо на з’єднання з військами хорезм-шаха.
Раптом почувся гомін і одчайдушні зойки — вдалині показалися татари. З жахливим завиванням вони мчали на відпочиваючий табір. Бухарські вершники ледве встигли скочити на коней і, втративши мужність, кинулися геть без бою, прирікаючи цим себе на загибель. Майже весь загін був знищений татарами.
Поет сказав: «Хто живе у страху перед смертю, того вона все одно спостигне, хоча б він намагався видертися від неї навіть на небеса!»
Розділ восьмий
БУХАРА ЗДАЛАСЯ БЕЗ БОЮ
Хто не захищає відважно зброєю своєї водойми, у того вона буде зруйнована. Хто на інших не нападає, — зазнає приниження.
(Арабське прислів’я)Коли п’ять тисяч воїнів Інаньч-хана замість захисту «благородної Бухари» змінили воєнну доблесть на ганьбу втечі, у головній мечеті міста зібралися найзнатніші жителі з беків, імамів, учених улемів і найбагатших купців. Вони довго радилися і вирішили:
— Схилена голова легше збереже своє життя, ніж
