Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
Не встаючи з крісла, маркіза де Помпадур простягнула візитерові тендітну ручку. Григорій низько схилився, поцілував їй руку й пішов геть.
Назустріч недалекій уже війні та славі неперевершеного розвідника…
* * *Маркіза де Помпадур і граф Орлі де Лазіскі ніколи більше не розмовляли.
Навіть якщо випадково зустрічалися у Версалі.
Тільки коли через декілька років перевдягнений у жіночу сукню молоденький красень д'Еон зустрівся з імператрицею Єлизаветою[54], щоб передати їй особисте послання короля Луї П'ятнадцятого, внаслідок чого Франція ще тісніше зблизилася з Росією, спеціальний посланець привіз Григорію знайомий різьблений футлярчик червоного дерева. Тепер там лежала інша троянда – елегантна золота брошка з рубіновими пелюстками.
І ще – невеличка записка без підпису:
Дякую за те, що шевальє Бартель виявився гідним моїх клопотань, а граф де Лазіскі зумів переступити через власні забобони заради великої Франції!
ПіслямоваКінець 1685 p. від Р.Х.,
Поділля, Кам'янець
Пронизливий вітер дме у спину, тож слів оповісника майже не чути.
Проте зміст вироку йому й без того відомий: ясновельможного пана гетьмана удавити, тіло скинути з мосту у води Смотрича.
І все це – за наругу над Рівкою, дружиною купця Оруна…
Господи, що за блюзнірство?! Ач, який «злочин»: наказав спустити шкуру з якоїсь там жидівки! То це аж ніяк не найжахливіша смерть, а тому можна вважати, що до купчихи з проклятого самим Богом племені він виявив неабияке милосердя. Проте турки не оцінили його прихильного ставлення до мерзенного Оруна, за провину котрого розплатилася дружина. В результаті – ганебна смерть, чекати якої вже недовго.
Жах, який жах…
Ні-ні, що не кажи, але під час Хмельниччини козаки занадто мало вирізали цих клятих юд! Треба було винищувати їх більше, ще більше, значно більше!!! Тоді б не залишилося у його володіннях ні того работорговця Оруна, ані його Рівки, ані їхніх підлих співплемінників.
А отже, у турків не було би приводу страчувати українського гетьмана. Втім, зробленого не виправити – здерту шкуру на купчиху не напнути, з могили не воскресити. Тож невдовзі усе скінчиться…
Е-е-ех, і чого б йому не лишитися у монастирі?! Адже півтора десятиліття, проведені за товстими мурами, були чи не найщасливішими роками його незавидного життя. Жив би собі й надалі під іменем раба Божого Гедеона тихенько, спокійненько. Не всидів? От і маєш, небораче!..
Нарешті вирок виголошено. Вже набундючений кат підходить до нього, накидає на шию удавку й веде бранця від міської ратуші до замкового мосту, немовби вівцю на заклання. Прості люди затравлено дивляться на небачене ніколи видовище, не насмілюючися навіть рота розтулити. Втім, хто ж наважиться протестувати, якщо перед зачитуванням вироку він сам покірно визнав власну провину перед турецькими господарями, своїми підданими загалом і работорговцем Оруном зокрема?! Хто з пересічних міщан або селян наважиться заступитися за свого гетьмана, який не заважав ненависному Орунові продавати у гареми заможних турків українських дівчат-красунь?!
А те, що работорговець не сплатив встановленого мита… Що ж, виходить, навіть цей клятий жидюга зневажав українського гетьмана настільки, що вирішив обдурити на рівному місці! Турецькі господарі визнали правоту нечестивого Оруна, і тепер…
Так, вони вже на середині мосту, що веде до замку. Пронизливий вітер січе обличчя пригорщами льодяного кришива, та це байдуже.
Адже тепер кат міцно прив'язує протилежний кінець удавки до кам'яного зубця огорожі.
Підводить бранця до самісінького краю мосту.
Він зазирає униз… і кров холоне від переляку: адже бачить там далеку землю, розколоту річкою на два береги. Так і він допустив, щоб ввірена його піклуванням Украйна була розділена між Московією та Польщею.
А на додачу ще й союз із турками уклав…
А турки – оце і є той самий водяний потік, що перерізав розполовинену перед тим Украйну…
– Нехай Великий Аллах зробить довгими дні повелителя правовірних, найсправедливішого з усіх, хто живе на землі!
Потужний удар у спину – і він летить у прірву, назустріч чорному потоку, що зміїться далеко-далеко внизу. Проте пролітає рівно стільки, скільки дозволяє мотузка. Падіння тіла зупиняє зашморг, жахливий біль вибухає у шиї – і свідомість миттєво згасає…
* * *Кат перерізав мотузку, труп полетів у Смотрич.
За кілька секунд знизу долинув сплеск води.
Все скінчилося.
14 листопада 1759р. від Р.Х.,
берег Рейну навпроти скелі Лореляй
– Каролю! Каролику, ти тут?
– Так, гетьманичу!
– А хлопці?..
– Звісно, тут! Ми всі з вами!..
– Ти не забув передати маршалу де Брольї запечатаний пакет, як я попрохав учора? Це дуже важливо: адже там містяться докладні інструкції щодо виходу на всіх моїх агентів без винятку. Негоже кидати таку розлогу розвідувальну мережу напризволяще…
– Звісно, що не забув.
– Молодець, дякую. А як ви одягнули мене для цієї подорожі?
– По-козацькому, як ви й наказували.
– Дай-но руку, будь ласка.
– Так, гетьманичу!..
– У голові паморочиться… Нічого не бачу…
Григорій відчув, як вірний Кароль міцно стиснув його холодну праву долоню.
– Каролику, братику! Знаєш, що саме мені тільки-но наснилося?
– Звісно, що ні! Відкіля ж мені знати?!
– Страта Юрка Хмельниченка.[55]
– Гетьманичу, знову ви за своє?!
У голосі побратима відчувалося обурення. І недарма: адже за три з половиною місяці після тяжкого поранення у бою під Мінденом[56] (уже другого за цю війну!) стан Григорія так і не покращився – навпаки, він почувався щодалі гірше, поступово впав у депресію… і почав порівнювати себе з молодшим сином Богдана Хмельницького.
Мовляв, нащадок ніколи не зможе гідно продовжити справу свого великого предка. Наприклад, Юрко Хмельниченко занапастив справу славетного батька, та й Його Королівська Величність Луї П'ятнадцятий ризикує пустити за вітром славу квітучої Франції, успадкованої
