Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

і поспитала, що там скоїлося, чого це на вулиці стільки солдатів і чого вони так бряжчать зброєю, - він упіймав квітку на льоту і відказав, сміючись: “бачиш, дівчинко, ми й самі до пуття не знаємо! мабуть, небіжчик воскрес!” - ніхто б не здивувався тому воскресінню - навпаки, ми не вірили в його смерть, а гадали собі, що після стількох літ перепочинку він знову твердо взяв обіруч кермо влади, живіший, ніж будь-коли, і, тягнучи свої величезні ноги примарного монарха, як завжди, ходить президентським палацом, де знову спалахнули кулясті ліхтарі; ми думали, що це він вигнав корів, які важко ступали потрісканими плитами Військової площі, і сліпий, що сидів у затінку напівусохлої пальми, сплутав тупотіння їхніх ратиць із гупанням солдатських чобіт і почав читати вірші про щасливого лицаря, що прибув іздалеку, зборовши смерть, - він декламував на повен голос, простягнувши руку до корів, а ті, звиклі підійматися кам’яними сходами палацу, щоб знайти якусь поживу, вилазили на музичний павільйончик та обгризали пагони бальзаміну, - корови так і зосталися жити серед руїн Національного театру, поміж увінчаних дикими камеліями муз та повислих на лірах мавп, а коли їх мучила спрага, вдиралися в прохолодну сутінь під’їздів віце-королівського кварталу з таким гуркотом, наче там хто бив горщики для квітів, і пхали свої розгарячілі морди у водойми патіо, і ніхто з нас не смів проганяти їх, бо всяк упізнавав президентське тавро - в корів на стегнах, у биків - на шиях: ця худоба була недоторкана, і навіть солдати давали їй дорогу на звивистій торговій вулиці, котра давно вже втратила свою колишню пекельну велич, - зосталося тільки звалище зруйнованих корабельних остовів та поламаних щогл, які догнивали в смердючому болоті на місці давнього базару, - колись, поки в нас ще було море, шхуни причалювали просто до прилавків з овочами; спорожніли колишні крамнички індусів: “мій генерале, індуси виїхали і хоч би тобі спасибі сказали!” - “під три чорти! - гукнув він їм услід по-старечому злостиво, - вимітайтеся підтирати лайно за англійцями!” - вони виїхали всі до одного, а натомість з’явилися мандрівні торговці індіанськими амулетами та ліками від зміїних укусів, з’явилися буйні заїжджі двори з патефонами й ліжками напрокат в осібних комірчинах, - солдати розтрощили їх прикладами, як тільки загули дзвони собору, сповіщаючи про початок жалоби, все скінчилося ще до кінця його життя; ми повсякчас зітхали, без надії сподіваючись, що якогось чудового дня таки справдяться вперті чутки, які досі завжди виявлялися передчасними, і він таки вмре від котроїсь із своїх численних королівських болячок, - а проте, коли це нарешті сталося, ми не могли повірити в його смерть, бо вже самі в глибині душі не хотіли її, бо не уявляли собі, як же ми будемо жити без нього, - “що важив мені увесь світ без цього чоловіка, який дав мені, дванадцятилітній, більше щастя, ніж будь-хто потім, а було це давним-давно, ми виходили зі школи о п’ятій, і він стежив крізь віконце корівні за дівчатками в блакитних матросках, з волоссям, заплетеним в одну косу, і думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, якими ж гарними здаються мені зараз жінки!..” - він кликав нас, ми бачили його мерехтючі очі, руку в порваній рукавичці, - він спокушав нас, помахуючи цукеркою, - таких цукерок прислав йому в подарунок посол Форбс, - усі втікали, перелякані, а я одного разу лишилася і, впевнившись, що ніхто мене не бачить, підійшла ближче й простягла руку до цукерки, а він ухопив мене за зап’ястя, м’яко і спритно, наче тигр, не завдавши мені болю, підняв мене і втягнув через вікно - так обережно, що на моїй шкільній формі не пом’ялася жодна зборочка, і поклав мене на сіно, від якого йшов запах сечі, і силкувався щось сказати мені, але в нього пересохло в горлі, бо він був наляканий більше, ніж я, він весь тремтів, було видно, як у нього під мундиром калатає серце, він зблід, на очі йому набігли сльози - жодний мужчина не побивався потім так за мною; він мовчки доторкнувся до мене, він обмацував мене з такою ніжністю, якої я вже ніколи більше не зустрічала в інших чоловіків, він звільна дихав, і пуп’янки моїх персів розцвітали від його дотиків, він засовував пальці мені під трусики, а потім нюхав пальці й мені давав їх нюхати, “чуєш, це твій запах”, - казав він, йому не знадобилися більше цукерки посла Болдріча - відтоді я вже сама лізла у вікно корівні, щоб пережити найщаслнвіші години мого дозрівання з цим чоловіком, у якого було здорове й сумне серце; він ждав мене на сіні з цілою торбою харчів, бо любив запах мого тіла, і хотів, щоб усе, що він їв і чим годував мене, пахло мною і мало смак моєї плоті: “знаєш, яка ти смачна, - казав він, - у тебе присмак порту”, - йому кортіло з’їсти мої нирки, зварені в моєму власному соку, з сіллю мого поту, він розбирав моє тіло з ніг до голови, він присмачував його сіллю, пекучим перцем та лавровим листом і варив мене на повільному вогні горючих мальв у летючі надвечір’я нашого примарного кохання, яке не мало майбутнього, - він поїдав мене всю з жадобою та щедрістю старого чоловіка - нічого подібного не зазнала я з жодним із тих поквапливих і жалюгідних скнар, котрі марно намагалися догодити мені, коли я доживала свій вік без нього; він розповідав мені про себе, коли ми набувалися досхочу, - відпихаючи морди корів, що пробували нас лизати, він казав, що й сам не знає, хто він такий, що йому остобісіло кляте “мій генерале”, і в голосі його не було гіркоти, він ніби розмовляв наодинці з собою, пливучи в невпинному дзижчанні своєї внутрішньої тиші, яку можна було прорвати лише криком; не було чуйнішого, ані розумнішого за нього, не було в цілому світі кращого мужчини, він зробився єдиним сенсом мого життя; коли мені сповнилося чотирнадцять літ, двоє вищих офіцерів прийшли в наш дім із валізою, повною золотих дублонів, і посадили опівночі мене й моїх батьків на іноземний пароплав та наказали не повертатися в країну протягом довгих років, і там, на чужині, приголомшила мене звістка про його смерть, - він помер, так і не дізнавшись, що я все життя вмирала за ним, що спала з першим-ліпшим, даремно шукаючи кращого за нього, - я повернулася зістаріла, зсушена журою, з купою дітей, котрих привела від різних батьків, марячи, ніби це діти від нього”, - а він забув її навіки вже наступного дня, коли вона не прийшла до корівні, - її щодня заміняла йому якась інша, бо в ту пору він уже не спроможний був відрізнити їх одну від одної, коли вони гуртом пробігали повз нього, одягнені в однакову шкільну форму, показували язика й кричали: “старий пень!” - а він заманював їх цукерками посла Ремплмейєра, ніколи не допитуючись, чи це та сама, що