Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Вона переступила через перелаз і торкнулася до клямки дверей. Вікта вже чекала.
– Курку в сінях лиши, – промовила ще на порозі.
У хаті було чистенько. Дрібненьким вишиті рушники на образах. На столі великий обрус із ружами. І на ліжку вишиття. На стіні аж до стелі полиці з пляшечками, торбинками й жмутками зілля.
– Я… – почала Стефка.
– Зварила’м тобі твоє зілля. Це – для дитини, а то – для хлопа твого. Береш два? – дивилася Вікта маленькими гострячками очей на Стефку.
– Я…
– Йой, дівко, боїшси? Ти не перша й не остатна. То береш чи нє? Знаєш, скілько таких, як ти, приходит?
Узяла. Зачинила двері Віктиної хати й мов із ланца зірвалася. Бігла, летіла, чимдуж перебирала ніжками, тікала куди видко, ніби всі пси із села за нею гналися. Хтось би подумав, що село горить. Лише від того бігу дитина могла б зійти.
Стефка не знала, чи видів хто, як від ворожки верталася. Чи вздрів хто, як від доленьки довірялася ногам, як від себе давала на п’ятки. Якби ж то вона знала, куди тікати! Якби ж то відала, як краще!
Прибігла під хату, стала під грушку. Звідси не видно вікна. Дєдьо не вздрит. Узяла першу пляшечку. Руки затерпли. Тіло тлумили дрижаки. Дихала так глибоко, ніби в ній не було вже й краплі духу. Ніби хотіла вдихнути в себе світ, який уже вийшов із неї. «Дай мені сили, Божечку». Відкрила пляшечку й піднесла до губ. Пахне, як самогонка. Треба поділити на три рази – казала Вікта. Три рази – то скільки? Поміряла пальцем. Знову піднесла до губів. Пальцем добре тримала мітку, аби не посунути. Торкнулася язиком до пляшечки. Вдихнула. Зараз, ще трошки. Пустила пальцями мітку й застромила руку під байбарак. Там, де дитина. Погладила. Ще раз погладила. «Зара тобі стане легше. Зара стане». Рука зомліла. Стала неживою. Уже й пальцем не рушить. Треба рушити. Треба ще раз знайти мітку. Піднесла руку. Вдихнула. Швидко позначила мітку, міцно спіймала її пальцем, піднесла пляшечку до губ, утягла в себе повітря – і щосили жбурнула кудись аж за тин. Хутко витягла другу пляшечку, вийняла з неї затичку (аби ніхто не випив) і кинула за першою. Ще раз поправила на голові хустку, струсила байбарак, ніби на нім щось мало лишитися, подивилася, чи защебнені всі ґудзики, глибоко вдихнула й зайшла до хати.
– Ти якась блідонька, Стефцю, – сказала мама.
– Голова болит. Я ляжу, – встигла сказати Стефка. У чім була, стала на дзиґлик, звалилася на піч і притулилася до стіни. Чула, як мама стягала з неї чоботи.
– Може, я тобі якого зілля звару, якщо слаба? – кольнуло в серце.
– Не треба зілля, мамо, – почулося з печі. Більше нічого не чулося. Унизу не було видно, як ходили ходором її груди, як лилися струмками сльози. Добре, що не видно.
«Черево, як тісто, – казала Варвара. – Ховай не ховай, а воно все одно вилізе. Мусиш признатиси».
Стефка добре пам’ятала той вечір. Була коляда. Такий мороз, аж скалки стрибали. Удень колядували діти, увечері йшли хлопці з дівчатами, жінки з чоловіками. Збиралися на краю села, аби починати з горішнього кута. Стефка за останні місяці погладшала, що аж байбарак не защіпався. Накидала на себе широку хустку, щоб не було видно. Тепер її вже не нудило, лиш трохи тягло внизу живота. «То не добре, Стефцю, що так стискаєшси, дитину затлумиш, – казала Варвара. – Шило в мішку не втаїш. Мусиш признатиси, що тяжка». Була б ще не призналася, якби не та сніговиця. Нараз стемніло й почало мести снігом. Досить того, що то був мороз з очима, а тут ще й сніговиця здійнялася. Колядники пішли далі по хатах, а Стефка вернулася. Ледве ноги додому притягла. Вона, певно, була дуже бліда й слабка, що мама відразу поклала її в ліжко. І байбарак їй розщібнула.
– Падоньку, то ти тяжка?! – голосила мама. – Тяжка й ніц не кажеш?! Я думала, в’на поправиласи, а в’на тяжка!
– Як тяжка?! – кричав із сіней дєдьо. – Ти тяжка?! То ти, курво, з хлопами тягаєшси, а нам тут в очи світиш?! Ото тепер люди будут в писки битиси. Та в нас ще другі діти є. Хто їх тепер схоче?! Ти про них, курво, подумала?! – дєдьо вхопив Стефку за руку й уже хотів ввалити кулаком, але мама вхопила його за руку.
– Дозю, не треба!
– Не треба? Ти така сама, як в’на!
– А я чого, Дозю?
– Бо не вміла виховати. Тепер маєш. – Він ухопив дружину за руку й звалив на підлогу. – Відступиси від неї.
– Не треба, Дозю.
– Треба! Вставай, курво, і марш із хати.
– Та куда вона піде, Дозеку? Не жени її.
– Не жени? Най іде туда, де по ночи ходит. – Дєдьо стягнув Стефку з ліжка. – Марш, курво!
