Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
великі можливості… Але єдине, чого не може бути в сім’ї —
це замовчування такої важливої інформації, приховування її.
— Або ця інформація для нього не є важливою, — виду-
шила з себе Кароліна. — Або ми не сім’я.
Вона стояла, спершись до стіни. Повз неї пройшла, підо-
зріло глянувши, бабуся у дитячій плетеній шапці, Кароліна
відчула, що стіна холодна — відступила від неї, вийшла на
вулицю.
Важкі хмари тиснули на дахи, пішов вологий сніг, він од-
разу перетворювався під ногами на брудну хляпавку. Додому
Кароліна прийшла з мокрими ногами та червоними очима.
— Що з очима? — помітив Олег.
— Вітер, — зронила Кароліна, вона не знала, як підступи-
тись до своїх запитань.
* * *
На репетиції Космос двічі обсмикував Кароліну: «Що з то-
бою?.. Про що думаєш, Кароліно?» Вона була неуважною, за-
207
нуреною у себе, лише під кінець почала працювати. «Проки-
нулась? Вітаю! — помітив Космос. — І до завтра!»
Тепер вони репетирували щодня. Здача вистави стрімко
наближалась.
Олег мав би сказати, думала Кароліна. Правда ховається
там, де недоговорюють… Тепер недомовки спливли, по-
тягнули за собою ту напівправду, яка насправді виявилась
брехнею.
Два дні вона не знала, як йому сказати. Але так сталося, що
про таємниці одне одного вони дізнались майже одночасно.
Він сам її запитав буденним голосом:
— Кароліно, то ця кімната належить Зої?
Чужим знудженим голосом.
Кароліна щойно внесла з кухні банячок з розігрітою вече-
рею. Олег лежав на дивані, пульт у руці.
— То ми цю кімнату в Зої винаймаємо? — не повертаючи
голови. — Відступна, я так розумію? Змовились, так?
«Відступна» та «змовились», про що він говорить? І Ка-
роліна замість усе пояснити, замість сказати, що він взага-
лі все неправильно зрозумів, підвищила голос і вимовила
зовсім інше:
— А ти мені чому не сказав… що безплідний?
Гидко прозвучало, її внутрішньо пересмикнуло. Вона від-
чувала себе зараз бабою-скандалісткою, чужою й огидною.
— То ми, виходить, квити, — Олег підвівся, сунув ноги
в капці й, обережно обминувши Кароліну, вийшов з кімнати.
З кухні було чути голос Сашуні: він щойно повернувся
з чергового фотополювання, готовий був тут-таки розкласти
трофеї, хвалитися знахідками, було лиш скинути вміст карт-
ки з фотоапарата на ноутбук.
Кароліна сказала собі: так! І акуратно позбирала зі столи-
ка зайве. Постелила серветку, поставила тарілку, протерла ке-
лих — невідомо, щоправда, для чого, ні вина, ні соку в них не
було. Виклала на тарілку дві ложки печені з банячка, дістала
208
з холодильника салат, затягнутий харчовою плівкою. Що ж
вона, сама поїсти не може?.. Ще й як може. Але вона не хоті-
ла салату. І до печені апетит пропав. Потім поїсть. Підвелась, за двері, і вийшла з квартири. Ніхто, мабуть, і не помітив.
Брат сам подзвонив. У кишені ворухнулась мобілка, голос
Руджеро злетів у приспіві «Римських канікул». Як Роберт від-
чув, що вона потребує його зараз найбільше? Чи Марина роз-
повіла про їхню розмову?
— Привіт, Роберте.
— Привіт, Кароліно, що там шурхотить у тебе?
— Це вітер.
— Йдеш додому?
— З дому йду.
— Куди це на ніч?
— Не знаю куди.
— Заблукала? — усміхнувся він. — Коли видається, що за-
блукав, заплутався і таке інше, варто зупинитись і роззирну-
тись. Можна здати трохи назад. Я завжди так роблю.
— Ти-и? — вона ніколи не припускала, що брат може за-
плутатись у чомусь.
У слухавці пролунало його фірмове подвійне гм-гм.
— А що там зараз біля тебе?
— Ринва, — роззирнулась вона. — Частина відсутня… Ав-
то, припарковане на тротуарі, не обійти. П’яничка щулиться
біля крамниці. Зараз сніг піде.
— Так і не зрозумів, де ти.
— На вулиці Чупринки.
— Від центру йдеш чи навпаки?
— Від центру.
— Тоді зараз побачиш будинок під номером 50. Підведи
очі — і подивись… Це щось надзвичайне.
— Я вже попри 56-й проходжу.
— Ти що, 50-й не зауважила?
— Ні.
209
— Тоді з тобою справді щось коїться. Такі будинки не про-
минають, не помітивши. Там поблизу є кав’ярня, заходь, спо-
кійно поговоримо.
— Як ти знаєш? У тебе що там, відеотелефон?
— У Львові куди не глянь — усюди поблизу кав’ярня.
— Вгадав. Заходжу… Ти і про будинок номер 50 вгадав?
— Ні, цей будинок я добре пам’ятаю. Там одна дівчина жи-
ла, я в неї був закоханий.
— Оце новина! Почекай секунду… Каву лате, будь ласка.
Ні, дякую… То що ти кажеш? Хто вона така була, та дівчина?
— Оля. Приїжджала до своїх родичів у Висіч. А я потім їз-
див до неї.
— Коли ти встиг?
— У восьмому класі.
— Зайти, поцікавитись, що вона? Як?..
— Для чого?
— Та жартую, не бійся.
— Я двері в минуле зачиняю.
— У сенсі: щасливий той, хто має погану пам’ять?
— У сенсі: не повертайтесь туди, де на вас не чекають.
Інша справа, що не можна перти вперед без зупинок та без
аналізу — тьху, дурне слово, — краще так — без думок про
те, що сталося. Хто не зрозумів, не проговорив, висновків
не зробив — наступатиме на ті самі граблі. Я зараз ніби як
лекцію читаю. Насправді ж хочу сказати одну просту річ.
Варто бодай намагатися зрозуміти, що відбулося — і жити
далі.
— Я не знаю, що в мене відбувається… Дякую, цукру не
треба.
— Не розчув.
— Це я не тобі, Роберте. Мені каву принесли.
— Почекай. Таке перехрестя… Нічого не чую. Зараз з’їду, секунду… Марина каже… що ти деяких важливих речей
не знала…
210
— Не знала. Ми вдвох щось приховували одне від одного.
А тепер воно вийшло на поверхню. Усі брешуть, Роберте.
— Я теж не знав, звідки у вас житло.
— Нагоди не було розказати.
— Та я ж не дорікаю.
— І Олегові не було дотепер нагоди розказати. Справи не
йдуть, він у депресії, нічого в нього не виходить, усе не так.
Прийти і сказати: а цю, кімнату, уяви, твоя дружина нам здає
на пільгових умовах…
— Кароліно… Я не знаю, що тобі на це сказати, сестрич-
ко. І все, що я тут намолов — дурня. Зараз думатиму — ну
що я тут тобі наплів? Які двері в
