Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
— Зою, ви можете зараз говорити?
— Зараз, почекай… Тепер можу.
203
— Добрий день, Зою.
— Добрий день, Кароліно.
Почулися швидкі кроки сходами, у браму зі сходів збіг
хлопчик з великим наплічником. Від несподіванки призупи-
нився, привітався з незнайомкою і стишивши біг, як перед
вчителькою, вийшов на вулицю, обережно притуливши за со-
бою двері.
— Зою, мені здається, Олег незабаром повернеться до Ки-
єва, — одразу почала з головного Кароліна.
Зоя мовчала. Заскочила її Кароліна своїм повідомленням.
— Ви чуєте мене, Зою?
— Я думаю, ти помиляєшся, Кароліно… — здалося, що там
неспішно запалили цигарку. — Але в будь-якому випадку це
стосується лише вас. Для чого мені це знати?
— Він не може знайти роботи, у нього депресія.
— Але ж він шукає…
«Звідки вона знає?» — подумала Кароліна.
— Він вже не шукає, — сказала вона. — Я думаю, що не сьо-
годні-завтра він збере речі і повернеться до вас.
— До мене? — Зоя розсміялась. Якось навіть удавано-теа-
трально.
— Кароліно, — у її тоні помітно проскочила вчительська
інтонація, — я ж сказала тобі в машині, пам’ятаєш? Тільки не
повертайтесь. Йому нема куди повертатись. Як я можу при-
йняти екс-чоловіка, якщо я заміжня жінка? У мене інше жит-
тя, зрештою, ми все обговорили з Олегом у Києві перед ва-
шим від’їздом. Які зараз можуть бути розмови на цю тему?..
Чи Олег просив тебе поговорити зі мною?
— Н-ні, — розгублено озвалась Кароліна. — Це я хотіла
з вами порадитись. Адже він нам не чужий, і мені, і вам. Зреш-
тою, ви прожили з ним п’ятнадцять років, ви його краще
знаєте.
— Знаєш, Кароліно, що могла б зараз сказати: а чого ти ра-
ніше про мене не думала? Про те, що я відчуваю, як людина, 204
що прожила з ним п’ятнадцять років?.. Але тепер вже нема
про що говорити. Скажу тобі відверто: я вдячна випадку, що
він вчасно втрутився у мою долю. Якби ви ще хоча б кілька
днів приховували свої стосунки, усе могло статися по-іншому.
Мій чоловік вже був за крок до того, аби виїхати за кордон.
І випадку і вам я вдячна, що не дурили мене, і я відчула себе
вільною, і дозволила собі нарешті не сумніватись, і наважи-
лась почати нове життя. Алло, Кароліно?
— Я слухаю вас…
— Його важко почати, це нове життя. Якби я знала рані-
ше, як воно зміниться, мабуть, зробила б це давно. Та що те-
пер про це згадувати? У мене є мій чоловік, в Олега є ти…
Кароліна зітхнула.
— Порадитись, кажеш… — Зоя тут, мабуть, зробила за-
тяжку. — Працюй над стосунками. Я щиро бажаю вам подо-
лати теперішні проблеми, бо, мабуть, у вас зараз нелегкий пе-
ріод. Але, знаєш… Ти слухаєш, Кароліно? Я тобі хочу сказати
одну важливу річ… Я це лише тепер зрозуміла. Не повторюй
моєї помилки. У нашому союзі я була сильною, а Олег — до-
брим, чуйним, вірним, так, але всі життєві та побутові про-
блеми вирішувала я, і я була по суті головою сім’ї і сороми-
лась підкреслювати це, а він і не переймався, він думав, що
все навпаки. Я не розвіювала цих ілюзій. І так могло тривати
все життя, бо варіантів співіснування є безліч, і жодного єди-
но прийнятного немає… Але зрештою, в усіх — свої стосун-
ки, і може тобі не потрібні ці поради, вибач…
Вухо було гарячим — чи то від почутого, чи від розігріто-
го корпусу телефону.
— То йому нема куди повертатись у Києві? — тільки й за-
питала Кароліна.
— Звідки ти взяла, що він повертатиметься? Ну хочеш,
я з ним поговорю? Але воно не допоможе. Я йому пропону-
вала піти працювати до своєї львівської товаришки, вона має
ріелторську фірму, але він каже, і в принципі має рацію, що
205
ринок нерухомості зараз лежить, перечікує на самому дні еко-
номічні негаразди, нема сенсу там зараз працювати…
Кароліна мовчала. Вони спілкуються. Але вона про це ні-
чого не знає.
— І часто ви з ним розмовляєте?
— Ну, це вже ти поводишся, як класична дружина. Запи-
тай у нього.
Чого дзвонила, чого тією розмовою досягла… Та хоча б то-
го, що тепер знає: Зоя вийшла заміж за того свого одноклас-
ника. А Кароліна з Олегом — і далі живуть на віру, а тепер
вже вона й не хоче заміж.
А, куди стріла, туди й брила!
Така вже година телефонних розмов настала.
Набрала номер Марини. Серце бухало, поки мобілка шу-
кала мережу, а коли вже заграла у слухавці мелодія-очікуван-
ня, Кароліні защипало в носі.
— Марино… Це я.
— Бачу, що ти.
— Марино…
Кароліна заплакала, несподівано для себе. І не закінчити, не почавши, і говорити не в змозі, бо горло перехопило.
— Ну що ти… Ну припини. Ну цим і мало все закінчи-
тись… — холод у голосі Марини розтанув. Кароліні понад усе
захотілося зараз опинитись поруч з нею.
— Ні, ти неправильно зрозуміла, — витиснула вона нареш-
ті з себе. — Нічого ще не закінчилось, я хочу Олегові допо-
могти, а він нічого не хоче. Мені здалося, він повернеться до
Зої, а Зоя заміж вийшла…
— А ти що, не знала?
— Що заміж — ні.
— Вона заміж вийшла і вагітна.
— Вагітна?
— Ну так… — Марина розгубилась, і Кароліна раптом зро-
зуміла чому. — Олег знає про це, правда?
206
— Н-ну…
— Та знає, знає. Якщо вони розмовляють, спілкуються між
собою, то ясна річ, що знає…
— Ну ти мала б радіти, що не будуєш свого щастя на не-
щасті інших. Що навпаки, ось так все склалося і кожен має
пару.
— Але в нас все погано, Марино. Ми вже не пара. Ми чужі…
— І це до кращого! Так, так, щоб ти знала! У тебе все жит-
тя попереду. Олег казав тобі, що не зможе стати батьком? Ти
знаєш про це?
Кароліні дух перехопило.
— Як? — видихнула вона.
— Ну от, бачиш, я майже була впевнена, що ти про це не
знаєш. І я, мабуть, не у свої справи пхаюсь. І звичайно, такі
речі не впливають на почуття і на бажання людей бути ра-
зом… Зрештою, й
