Нічний черговий - Ірвін Шоу

До столика підійшов метрдотель і повідомив, що Фабіану дзвонять з Америки.

— То що ви скажете, Дугласе? — спитав він, встаючи від столу.— На скільки ви згодні знизити ціну? Сорок тисяч вас влаштовує?

— Лишаю це на ваш розсуд. Мені ніколи раніше не траплялося продавати коней.

— Мені теж,— посміхнувся Фабіан.— Що ж, усяка справа колись робиться вперше.

Він пішов за метрдотелем на терасу.

Я чув, як Лілі по-аристократичному акуратно, але твердо гризе свій тост. Цей звук мене дратував. До того ж я відчував, що вона допитливо дивиться на мене.

— Це ви,— спитала вона нарешті,— розбили лампу на голові у Майлза?

— Він сказав, що це я?

— Він сказав, що то було маленьке непорозуміння.

— Може, облишимо цю тему?

— Як хочете... Ви розповіли йому про Флоренцію?

— Ні. А ви?

— Я не ідіотка,— відказала вона.

— Він щось підозрює?

— Він занадто гордий, щоб підозрювати.

— А куди ми поїдемо звідси?

— По Юніс,— спокійно повідомила Лілі.— Вона вам сподобається. Вона подобається всім чоловікам. Протягом місяця чи щось коло того. Я з нетерпінням чекаю на цю подорож.

— А коли вам треба повертатися до Джока?

Лілі хижо зиркнула на мене.

— Звідки ви знаєте про Джока?

— Не має значення,— відповів я. Вона образила мене, подарувавши без жодних вагань своїй сестрі, і тепер я хотів хоча б трошки підтримати почуття власної гордості.

— Майлз сказав, що він ніколи більше не гратиме в карти. Ви не знаєте, чому він так вирішив?

— У загальних рисах.

— А ви не збираєтесь мені про це розповісти?

— Ні.

— Майлз дуже непроста людина,— сказала вона замислено.— Понад усе він любить гроші. Будь-чиї. Стережіться його.

— Дякую. Я буду обережний.

Вона нахилилася вперед і, торкнувши мене за руку, сказала ніжно:

— Я чудово провела час у Флоренції.

Мені раптом захотілося схопити її, ублагати її встати з-за столу і втекти зі мною.

— Лілі...— почав я неквапно.

Вона застережливо підняла руку.

— Любий, не будьте занадто сентиментальним. І запам'ятайте це на майбутнє.

Повернувся Фабіан, його обличчя було дуже серйозним.

— Я змушений був збавити ціну,— сказав він, сідаючи. Потім зробив собі ще один бутерброд з ікрою.— Продано за сорок п'ять тисяч.— Він усміхнувся радісно й безтурботно, як маленький хлопчик.— Думаю, нам треба замовити ще пляшку шампанського.

Я сів за великий, оздоблений різьбою письмовий стіл у своєму номері. На порозі кімнати я розпрощався з Лілі і Фабіаном. Вони жили в сусідньому номері, що, як і мій, виходив вікнами на Середземне море. Лілі на прощання поцілувала мене в щоку, а Фабіан міцно потиснув руку.

— Бажаю вам добре виспатись, друже,— сказав він.— Я хочу завтра вранці, перед від'їздом, показати вам місто.

Після шампанського я почував себе трохи п'яненьким, але спати мені не хотілося. Я дістав з шухляди аркуш паперу з емблемою готелю і став писати майже наздогад: «Кінь — двадцять тисяч. Золото — п'ятнадцять тисяч. Карти — тридцять шість тисяч. Фільм...»

Потім я зачаровано подивився на написане. Раніше, навіть непогано заробляючи в авіакомпанії, я ніколи не дбав про свій рахунок у банку, пам'ятав його тільки з точністю до сотні, не знав, скільки грошей лежить у мене в кишенях. Тепер я вирішив займатися підрахунками щотижня. Або, якщо так буде й далі, щодня. Я відкрив для себе одну з найбільших утіх багатої людини — додавати гроші до грошей. Числа на папері давали мені більше насолоди, ніж речі, які я міг би купити за свої гроші. Що це — вада чи ні? І чи слід її соромитись? Треба обмізкувати це згодом.

З сусіднього номера долинув недвозначний шум, і я спохмурнів. Наскільки я можу довіряти Фабіану? Він поводиться з грішми, і своїми, і чужими, м'яко кажучи, безцеремонно. А я не знаю про нього нічого такого, що свідчило б про його фінансову чесність. Завтра вимагатиму підписання офіційної угоди. Але й при наявності такого документа, мені ні в якому разі не можна випускати його з поля зору.

Коли я нарешті задрімав, мені наснився брат Генрі, який сумно сидів за своїми обчислювальними машинами, підраховуючи чужі гроші.

Уранці ми нарешті дістали змогу поговорити. Лілі подалася до перукарні, щоб дати лад зачісці, а Фабіан сказав, що хоче показати мені музей у Сен-Поль-де-Вансі.

Ми виїхали з Ніцци. Ранок був чудовий, ліворуч від нас спокійно хлюпало море, машин на дорозі майже не було. Фабіан сидів за кермом орендованої машини і вів її дуже обережно, не ризикуючи. Я розслабився, сподіваючись, що так скоріше прийду в норму після вчорашньої гулянки. Минувши аеропорт, Фабіан сказав:

— Ви не хочете поділитися зі мною подробицями?

— Якими подробицями? — спитав я, хоча й знав, що він має на увазі.

— Подробицями того, як ці гроші потрапили до ваших рук. І чому ви поїхали з Штатів? Гадаю, вам загрожувала якась небезпека? Тепер, мабуть, і мені треба бути насторожі?

— Певною мірою так,— погодився я.

Він кивнув головою. Дорога йшла вгору до підніжжя Приморських Альп. Довкола зеленіли соснові гаї, оливкові діброви й виноградники, повітря було прозоре і духмяне. На тлі цього невинного сільського краєвиду, опроміненого лагідним середземноморським сонцем, думка про небезпеку видавалася недоречною, а темні вулиці Нью-Йорка ніби належали якомусь іншому далекому світові. Я волів, би помовчати, але не тому, що хотів приховати правду, а щоб не псувати насолоди від приємного дня. І все-таки Фабіан мав право знати все. Поки ми підіймалися все вище й вище у заквітчані гори, я розповів йому свою історію з початку й до кінця.

Він мовчки все вислухав, потім сказав:

— Припустімо, нам і далі буде щастити у наших... гм... у наших операціях,— він посміхнувся,— як щастило досі. Припустімо, нам вдасться зібрати жадані сто тисяч доларів і кругленьку суму зверх того... Тоді ви, мабуть, схочете дізнатися, хто був власник грошей, і повернути борг його спадкоємцям?

— Не схочу,— твердо запевнив я.

— Чудова відповідь,— похвалив Фабіан.— Не знаю, як би вам вдалося їх знайти, якщо ніхто не йде по вашому сліду. Точніше, по нашому сліду. Існують якісь ознаки того, що за вами стежать?

— Ніяких, крім; випадку з Друсаком.

— Будемо сприймати це як серйозне застереження,— Фабіан зморщив носа.— Би коли-небудь раніше мали