Нічний черговий - Ірвін Шоу

— Дугласе, ви повинні обережніше поводитися з цими людьми,— тихо сказав Фабіан, поки ми йшли поміж деревами.— Вони дуже вразливі. А цей — один з найдосвідченіших у своїй справі. Нам пощастило, що він працює на нас. Ви повинні дати їм право самим вирішувати, як робити своє діло.

— Але це ж наш жеребець! Наші шість тисяч монет.

— Не треба так говорити, коли він може вас почути. О, сьогодні буде чудовий день.— Ми вибралися з лісу, коли сонце вже пробивалося крізь туман, граючи на лискучих крупах коней, яких відводили у стайню.— Хіба це не радує ваше серце? — спитав Фабіан і в захваті широко розкинув руки.— Цей чудовий гордий сільський краєвид у свіжому сонячному сяйві, ці прекрасні делікатні тварини...

— От-от, делікатні,— кинув я не дуже люб'язно.

— Я вірю в майбутнє,— твердо сказав Фабіан.— Більше того, я висловлю передбачення, що перш ніж нам пощастить залагодити інші наші справи, ми досягнемо великих успіхів саме в цьому виді спорту. І не тільки з нашим шеститисячним невдахою. Уявіть собі, як колись ви приїдете в Шантійї і побачите, що тут виступають двадцять прекрасних коней, і всі вони — ваші. Уявіть собі, як ви сидітимете у власній ложі і спостерігатимете перед заїздом парад ваших кольорів...

— Я можу собі уявити все, що завгодно,— сказав я кисло.— Аби тільки так воно було.— Мушу признатися: хоч як старанно я це приховував, але на мене теж подіяли чари і цього прекрасного місця, і коней, і хитрого старого тренера. Я не поділяв маніакального оптимізму Фабіана, але не міг не піддатись силі його мрій.

Якщо спекуляції золотом, участь у виробництві порнографічних фільмів, створених за сценарієм невідомого іранця і за участю юної американської німфоманки, що вивчає в Сорбонні літературознавство, дадуть мені змогу бодай тридцять днів на рік тішитися подібними ранками, я буду повсюди вдячно слідувати за Фабіаном. Нарешті вкрадені мною гроші принесли мені радість. Я глибоко вдихнув свіже сільське повітря, перш ніж сісти снідати за довгий стіл у вітальні Кумбсів, стіни якої були прикрашені поличками з призами та кубками, зібраними за довгі роки. Старий налив нам по добрій чарці кальвадосу, а потім ми заходилися коло сніданку разом з його дружиною, рожевою пухкою жінкою, та десятком хлопців і дівчат — жокеїв. Аромат кави й бекону змішався в кімнаті з гострим запахом чобіт. Я не міг собі уявити раніше, що десь на землі ще існують такі прості й сердечні люди, тому, коли Кумбс підморгнув мені через стіл і сказав: «Він сам скаже, коли буде готовий»,— я теж підморгнув йому і підняв свою чашку з кавою за здоров'я старого тренера.

14

— Гадаю, настав час подумати нам про Італію,— мовив Фабіан.— Люба, як ти ставишся до Італії?

— Вона мені дуже подобається,— сказала Лілі.

Ми сиділи в ресторані «Шато Мадрід», розташованому на скелі, що здіймалася над Середземним морем. Десь далеко внизу у блідо-рожевому вечірньому повітрі тьмяно виблискували вогні Ніцци й інших прибережних поселень. Ми пили шампанське «Моє е Шандон», яке мені дедалі більше смакувало, і чекали, поки принесуть вечерю. Власне, пити шампанське ми почали ще в нічному «Голубому експресі», що привіз нас сюди з Парижа. З нами приїхав також старий Кумбс, який провів у нашій компанії ніч і першу половину дня. Після двох тижнів упертої праці кінь нарешті «сказав» тренеру, що готовий виступати.

І виступив. У четвертому заїзді на зимових перегонах у Кані, що відбувся в той день опівдні, він прийшов перший. Приз — сто тисяч франків, тобто близько двадцяти тисяч доларів. Джек Кумбс знову підтвердив своє вміння обирати змагання. На жаль, йому треба було одразу ж після перегонів вилетіти в Париж, і нам довелося відмовитись від насолоди відзначити з ним цей виграш. А мені було б цікаво порахувати, скільки пляшок шампанського упереміж з коньяком міг подолати цей чоловік за один день!

Коли ми повернулися до готелю, щоб переодягнутись до вечері. Фабіан подзвонив у Париж і в Кентуккі. У Парижі він дізнався, що того самого вечора закінчилися зйомки «Сплячого принца» і після перегляду ще не готового для показу фільму представники кінопрокату Японії і Західної Німеччини запропонували свої ціни.

— Самого цього вже більш ніж досить,— сказав Фабіан із задоволенням,— щоб перекрити наш вклад у фільм. А попереду ще майже весь світ! Надін в екстазі. Вона навіть збирається зняти чисту картину.

Трохи згодом він сказав мені, що того дня ціни на золото підскочили ще на п'ять процентів.

Приятель Фабіана з Кентуккі був приголомшений новиною про перемогу Опівнічного Сну, але хотів ще раз проконсультуватися зі своїм партнером, перш ніж вирішити остаточно. Пізніше він передзвонить нам у ресторан.

Шампанське, чудовий краєвид, ранковий тріумф, ціна золота, новини від Надін, смакування добірної їжі, товариство Лілі Еббот, що сиділа між нами у всій своїй красі, навіювали на мене дружні почуття до цілого світу, а особливо до людини, яка вкрала в цюріхському аеропорту мою валізу. Я зробив відкриття, що союзники і вороги — взаємозамінні величини; про це, до речі, свідчило й те, що першими покупцями нашого фільму були представники саме німецького та японського кінопрокату.

Якби Опівнічний Сон не виграв, я, мабуть, ладний був би скинути Фабіана зі скелі прямо в море. Але кінь виграв, і я із захватом дивився на гарне вусате обличчя.

— А ви назвали приятелеві з Кентуккі можливу ціну? — закортіло мені спитати.

— Я сказав, приблизно п'ятдесят,— відповів Фабіан.

— П'ятдесят чого?

— Тисяч доларів.— У його голосі чулося роздратування.

— Вам не здається, що це трохи занадто для коня, купленого за шість тисяч? — спитав я.— Ви не відлякаєте покупця?

— Насправді, Дугласе,— Фабіан замислено подивився у свою склянку,— він коштує не шість тисяч. Я повинен вам у дечому зізнатися. Я заплатив за нього п'ятнадцять тисяч.

— Але ж ви казали...

— Я пам'ятаю, що казав. Просто я боявся злякати вас і вирішив поступово привчати до чималих сум. Якщо ви мені зараз не вірите, можу показати квитанцію.

— Ні, я вже не маю щодо вас жодних