Нічний черговий - Ірвін Шоу
Він навіть потягнув мене на кладовище, де був похований Джеймс Джойс, і вирвав там у мене зізнання, що я ніколи не читав «Улісса». Коли ми повернулись до міста, він одразу ж повів мене у книгарню і купив цей роман. Уперше в житті я подумав, що в тюрмах світу має бути повно людей, які читають Платона, люблять музику, літературу, сучасний живопис, добірні вина і перегонових коней.
А ще я подумав, що з якихось одному йому відомих причин він намагається мене зіпсувати. Але якщо він справді це робить, то в досить дивний спосіб. Відколи ми виїхали з Парижа, в його ставленні до мене відчувалися любов і поблажливість, ніби він був навчений досвідом дядько, що взявся виховувати свого провінційного небожа. Але події розвивались так швидко, і майбутнє бачилося таким прекрасним, що в мене не було ні часу, ні бажання нарікати на своє нове життя. Правда полягала в тому, що, незважаючи на хвилини паніки в перші дні, я упевнився в думці, що мені неймовірно пощастило в цій пригоді з валізою. В інші часи герої переважно наділялися такими рисами, як хоробрість, благородство, кмітливість, вірність, віра, і майже ніколи — апломбом. Але в наш тривожний вік, коли ми не можемо з певністю сказати, як підуть наші справи, чи йдемо ми до розквіту чи до загнивання, вперед чи назад, люблять нас чи ненавидять, зневажають чи обожнюють, апломб стає — принаймні для таких, як я,— чеснотою номер один.
І хоч би чого там бракувало Майлзу Фабіану, але апломб у нього був.
— Щось у нас накльовується,— сказав Фабіан.— Треба їхати в Лугано.— У вітальні його люксу, де ми сиділи, були розкидані американські, англійські, французькі, німецькі й англійські газети, розгорнуті на фінансових сторінках. Фабіан, усе ще в халаті, пив ранкову каву. А я випив свою Алька-Зельцер у номері поверхом нижче.
— Я думав, ми їдемо у Гштад,— нагадав я.
— Гштад може почекати.— Він енергійно розколочував каву. Я вперше помітив, що по руках скоріше можна визначити його вік, аніж з обличчя.— Звичайно, якщо ви хочете, можете поїхати у Гштад і без мене.
— У нас є справи в Лугано?
— Так,— недбало відповів він.
— Я їду з вами в Лугано.
— Партнер є партнер,— посміхнувся він.
Через годину ми вже мчали у новому блакитному «ягуарі» до перевалу Сан-Бернардіно. Фабіан вів машину дуже швидко, здіймаючи за собою стовп снігу і крижаного пилу. Майже всю дорогу він мовчав, і я знав, що це він обмірковує якусь проблему, можливо, навіть зважує, що саме розповісти мені про нашу нову справу, а про що змовчати.
Небо від Цюріха до Альп було сіре й непривітне, але коли ми вирвалися з довгого тунелю, нам засяяло яскраве сонечко, на небі лише де-не-де пливли білі хмаринки. Гарна погода, здається, вплинула й на Фабіанів настрій, він почав щось насвистувати.
— Мабуть, вам кортить дізнатися, навіщо ми їдемо в Лугано.
— Я терпляче чекаю ваших пояснень,— скромно промовив я.
— У Лугано,— почав він,— живе один мій знайомий, німець. Власне, в цьому місті з часів «німецького економічного дива» живе чимало багатих німців. Їм дуже подобається клімат долини Тічіно. І тутешні банки. Ви чули коли-небудь про «німецьке економічне диво»?
— Так. А чим займається ваш знайомий?
— Важко сказати.— Фабіан брехав, і ми обидва знали про це.— Усім потроху. Цікавиться старими майстрами живопису. Збільшує свої нагромадження. Я мав з ним одну-дві невеличкі справи. Учора ввечері він мені подзвонив. Просив зробити йому послугу. Сказав, що добре віддячить. Поки що — нічого певного. Але вам нема чого хвилюватися: якщо ми за це візьмемось, я розкажу вам усі деталі.
Коли він так говорив, розпитувати його було марно. Тому я ввімкнув радіо, і ми під'їхали до міста під бадьорі звуки маршу з «Аїди».
В Лугано ми зупинились у готелі, що стояв на березі озера. Скрізь було повно квітів. Легко вдягнені люди пили на галереях чай, овіювані свіжим південним вітерцем. Це було майже Середземномор'я, неважко, отже, здогадатися, чому цей клімат так подобається холодній північній расі. У басейні зі скляними стінами неподалік від галереї плавала якась дебела білява жінка.
— Басейни мали б бути у всіх готелях,— зауважив Фабіан.— В озері вже не можна плавати, таке воно брудне.
Озеро виблискувало на сонці різними кольорами. Я згадав старого чоловіка в себе на батьківщині, який пророкував, що через п'ять років озеро Шамплейн буде таке саме мертве, як і озеро Ері.
— Коли я вперше потрапив у Швейцарію після війни,— сказав Фабіан,— можна було купатися в будь-якому озері, навіть у будь-якій річці.— Він зітхнув.— На жаль, з часом життя не стає кращим. А тепер, якщо ви замовите пляшку, я піду подзвоню своєму приятелю, і ми про все домовимося. Я скоро повернуся.
Замовивши вино, я сів на осонні і замилувався прекрасним краєвидом. Фабіан домовлявся так довго, що, коли він повернувся, пляшка була вже напівпорожня.
— Усе гаразд,— сказав він і налив собі келих вина.— О шостій ми побачимося з ним на його віллі. До речі, звуть німця гер Штюбель. І поки що нічого більше я про нього розповідати не буду...
— А ви й не повинні нічого зараз розповідати,— нагадав я йому нашу домовленість.
— Ну, от і добре. Не хочу, щоб ви робили якісь передчасні висновки. Гадаю, ви нічого не маєте проти німців?
— Начебто нічого.
— Я спитав тому, що чимало американців і досі живуть мірками другої світової війни. Мало не забув: я сказав Штюбелю, що ви — професор мистецького факультету університету штату Міссурі.
— Господь з вами, Майлзе! — Я похлинувся вином.— Якщо він хоч трохи знається на мистецтві, йому й десяти секунд буде досить, щоб зрозуміти, що я — абсолютний профан.— Тепер я зрозумів, чому Фабіан був такий мовчазний на початку нашої подорожі. Він придумував
