Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

У Гелен затрусилися руки. Вона повільно опустила їх і заплакала.

— Годі вже, годі. Усе буде гаразд, — промовила місіс Лонгчемп. — Я відведу вас назад, і ви відпочинете.

Вона міцно обняла Гелен Сколфілд за талію й розвернула, а тоді озирнулася на Кевіна.

— Усе нормально, — сказала вона самими губами й кивнула, а тоді повела Гелен коридором до дверей квартири. Кевін дивився їм услід, доки вони не зайшли назад, а двері не зачинилися. Він витер обличчя носовичком, а тоді пішов до своєї квартири.

Щойно він зачинив двері, до нього підбігла Міріам. Вона обвила руками його шию й поцілувала його.

— Ох, Кеве, я просто в захваті. Це щойно показали у вечірніх новинах. А ще я бачила, як із тобою говорили, коли ти виходив із судової зали! Якраз хвилинку тому дзвонили твої батьки. Вони теж це бачили! І мої батьки теж. Ми кудись підемо, ми це відсвяткуємо. Я вже забронювала столик «У Ренцо». Тобі там дуже сподобається. Норма і Джин сказали, що саме туди вони з чоловіками їздять відзначати щось на самоті.

Він просто стояв на місці й дивився на неї.

— Що таке? Ти якийсь… блідий.

— У коридорі щойно сталося дещо жахливе. Гелен Сколфілд була там у нічній сорочці. Вона втекла від доглядальниці.

— О ні! Що трапилося?

— Вона казала дещо божевільне, але…

— Що вона казала?

— Про нас, про фірму «Джон Мільтон і партнери».

— Ох, Кевіне, не засмучуйся через це. Тільки не зараз. Не тоді, коли в нас так багато приводів для радощів, — заблагала вона. — Ти ж знаєш, що вона дуже хвора, психічно хвора.

— Не знаю, я… звідки в тебе ця чорно-синя мітка на шиї?

— Це не чорно-синя мітка, Кевіне, — вона повернулась і глянула у дзеркало в коридорі. — Гадаю, мені доведеться додати ще пудри для тіла.

— Як це — не чорно-синя мітка?

— Кеве, це засос, — зашарілася вона. — Ах ти ж вампір. Не турбуйся через нього, це дрібниці. Давай, прийми душ і перевдягнися. Я вмираю з голоду.

Він не ворухнувся.

— Кевіне! Ти що, так і стоятимеш усю ніч у коридорі?

— Міріам, нам треба поговорити. Я не знаю, що коїться, що відбувається, але присягаюся: я не пам’ятаю, щоб робив таке з тобою.

— Нічого не коїться, дурненький. Ти заплутався від напруги, пов’язаної з цією справою, і стривожився. Це можна зрозуміти. Дівчата казали мені, що на початку з тобою відбуватиметься щось подібне. Ти ходитимеш як у тумані, забуватимеш то те, то інше. Вони самі пережили таке з Тедом і Дейвом. Це минеться, щойно ти станеш упевненим у собі й виростеш як адвокат. А ти непогано почав, еге ж? Мій видатний нью-йоркський юрист, — додала вона та обняла його. — А тепер уперед. До діла, — і вона пішла до виходу. — Я підправлю макіяж.

Він провів її поглядом, а тоді неквапом пішов за нею. Ненадовго зупинився біля вітальні, знову згадуючи сцену з Гелен Сколфілд у коридорі. Тоді він увійшов до вітальні, аби поглянути на її картину.

Але вона не висіла там і не стояла на підлозі.

— Міріам.

Вона не відповіла. Він побіг до спальні й побачив її біля туалетного столика.

— Міріам, що сталося з картиною Гелен?

— Сталося? — вона відвернулася від дзеркала. — Кевіне, я вже просто не можу на неї дивитися. Вона була єдиною гнітючою деталлю в цій квартирі. Дівчата були згодні з тим, що ми вчинили дуже люб’язно, протримавши її в себе так довго.

— То де вона? У шафі?

— Ні, її немає, — відповіла вона, повернувшись, аби знову глянути на себе.

— Немає? Як це? Куди вона зникла? Ти її викинула?

— Ні. Я б так не вчинила. Це все одно твір мистецтва, і хочеш вір, а хочеш не вір, але є люди, яким таке подобається. Норма знала одну галерею у Вілліджі, в якій картину були готові прийняти. Ми вирішили, що відвеземо її туди, а якщо її продадуть, ми здивуємо Гелен доброю звісткою. Ми подумали, що це може її підбадьорити.

— Що це за галерея?

— Кевіне, я не знаю, як вона зветься. Це Норма знає, — відповіла вона з ноткою роздратування в голосі. — Що тебе так непокоїть? І моя мати, і твоя вирішили, що тримати таке на стіні у вітальні жахливо.

— Коли вона її забрала? — наполегливо поцікавився він.

Міріам знову повернулася до нього.

— Чудовий приклад твоєї спостережливості в останні кілька днів. Два дні тому, Кевіне. Картини вже два дні як немає.

— Та невже?

Вона стиснула губи й хитнула головою.

— Може, ти нарешті приймеш душ і вдягнешся?

— Що? О так… так, — він заходився роздягатися.

— Це дуже захопливо, еге ж? Ти засвітишся в усіх газетах і на всіх телеканалах країни. Б’юсь об заклад, містер Ротберґ тобі вдячний. Хіба ні?

— Ротберґ?

— Ротберґ, Кевіне. Той, кого ти захищав! — засміялася вона. — А ще кажуть про забудькуватих професорів…

— Ні, Міріам. Ти не розумієш, — сказав він, наближаючись до неї. — Я виграв, тому що одна зі свідків розповіла дещо геть протилежне до своєї початкової історії, а чому, я не знаю. Я й гадки про це не мав, доки це не сталося просто в суді. Містер Мільтон надіслав мені записку з наказом поставити потрібні запитання. Він знав, що вона скаже дещо інше. Знав!

— І що? — всміхнулася вона. — Тому він і містер Мільтон.

— Що?

— Саме тому він начальник, а ти, Тед і Пол — лише молодші партнери.

Він просто витріщився на неї. Вона говорила, як маленька дівчинка.

— Не хвилюйся, — промовила вона, знову повернувшись до дзеркала. — Колись ти будеш такий самий, як він. Хіба це не буде чудово? — Вона зупинилася, а її очі зменшилися, ніби вона вдивлялася не в дзеркало, а в кришталеву кулю. — Твоя власна фірма… «Кевін Тейлор і партнери». Ти посилатимеш одного з молодших партнерів шукати нових перспективних талантів, так само як містер Мільтон послав Пола на пошуки тебе, бо ти на той час уже знатимеш, кого шукати.

—