Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

— Вона вже й пензля до рук не бере, — сказав він їм.

Міріам запитала, чи не слід їй із дівчатами провідати Гелен, але Пол вважав, що це буде марно і неабияк їх пригнітить. Кевін помітив, що ідеї негайно поклало край саме вже слово «пригнітить». Відколи вони переїхали до міста, у Міріам помітно знизилася терпимість до всього сірого та похмурого. Вона, здавалося, не хотіла займатися нічим, що вимагало бодай незначного зусилля або компромісу. Наприклад, спільна вечеря з її батьками раптом перетворилася на випробування.

— Нащо мучитися з заторами, їдучи на Лонг-Айленд і назад? — сказала вона. — Хай вони самі їдуть у місто. Це ж набагато простіше.

— Для нас, може, й так. Але не для них, — зауважив Кевін, але їй було байдуже.

Кевін помітив, що вдома вони тепер зазвичай їли заморожену їжу, розігріту в мікрохвильовці. Як правило, Міріам брала готові страви та лише подавала їх. Її кулінарні творіння, якими вона колись неабияк пишалася, зникли. Вона була надто заклопотана, щоб готувати. Якщо Кевін замислювався вголос про те, чим це вона так заклопотана, вона радісно зачитувала список справ: фітнес, шопінг, вистави, музеї, обіди в бістро (щодня в іншому), а тепер ще й уроки вокалу. Цим займалися всі дівчата — звісно, крім Гелен.

Міріам рідко бувала вдома, коли він телефонував з офісу. Натомість до нього звертався її автовідповідач. «Нащо їй автовідповідач?» — дивувався він. Вона ніколи не відповідала на дзвінки давніх друзів з Лонг-Айленда, а часто-густо не передзвонювала навіть своїм чи його батькам. Вони телефонували пізніше і скаржились, а коли він питав про це її, вона сміялась і казала щось на кшталт: «Ой, я просто дуже неуважна останнім часом. Але скоро опаную себе».

Коли він скаржився, вона неодмінно відповідала: «Але ж ти хотів для нас саме такого життя, так, Кевіне? А тепер, коли я заклопотана і ми чимось займаємося, ти скаржишся. Ти знаєш, чого хочеш?»

Він почав сумніватися в собі. Часом, повертаючись додому раніше, ніж вона встигала повернутися після якогось свого заняття, він наливав собі віскі з содовою, виглядав на річку Гудзон і замислювався. Може, він і справді був щасливішим на Лонг-Айленді? Як воно буде, коли в них з’являться діти? Міріам уже говорила, що слід переїхати до більшої квартири в тій самій будівлі та найняти постійну бонну для їхньої першої дитини.

— Так робитимуть Норма і Джин, — сказала вона йому. — У наш час діти не мають заважати стилю.

— Але ж ця думка завжди була тобі осоружна, — нагадав він їй. — Пам’ятаєш, як ти нарікала на Розенблатів і на те, як вони виховують дітей? Діти мало не записувалися на аудієнцію до батьків.

— Вони не такі, як ми. Філліс Розенблат — людина… людина пуста. Вона б не змогла відрізнити картину Джексона Поллока від зразка шпалер.

Він не зрозумів, що вона мала на увазі, але відчув: якщо не полишити теми, Міріам утече. Її поведінка дедалі сильніше його засмучувала, та ввечері перед початком суду над Ротберґом вона раптом докорінно змінилася.

Повернувшись того вечора з офісу додому, він побачив, що вона приготувала домашню їжу. Зачесала пряме волосся назад, так, як йому подобалося, а не уклала його в зачіску, попередньо завите. Косметики на ній було небагато, а вбрана вона була в одну зі своїх старіших суконь. Стіл було накрито; їли вони при свічках.

— Я думала, ти будеш трохи напружений і вдома тобі потрібно буде розслабитися, — сказала вона йому.

— Чудово. Що це так добре пахне?

— Курка у винному соусі, така, як ти любиш.

— Така, як ти готуєш?

— Ага. Я справді її приготувала, а ще приготувала яблучний пиріг. Сама, — додала вона. — Сьогодні я нікуди не ходила з дівчатами. Просто залишилася тут і гарувала на тебе, як віддана домогосподарочка.

Він засміявся, хоч і, здається, вловив ледь помітну нотку сарказму. У цьому сарказмі більше Норми та Джин, аніж Міріам, подумалося йому.

— За це я тебе й люблю, сонечко, — сказав він їй, а тоді поцілував.

— Після вечері, — промовила вона, лагідно відсторонюючись від нього. — Є й нагальніші справи. Влаштовуйся зручно.

Прийнявши душ і перевдягнувшись, він побачив, що вона розвела вогонь у каміні й розставила коктейлі та закуски. Теплий вогонь, добра їжа, віскі та вино його розслабили. Він сказав Міріам, що почувається так, ніби повернувся до материнської утроби.

Після вечері вони випили по трохи коньяку, і вона зіграла на роялі їхню весільну пісню. Це була стара пісня, яку дуже любили його батьки й одразу полюбила вона.

— А ще я продемонструю тобі, що мені дали уроки співів, — сказала вона і почала: — Я просто люблю тебе. Хіба ти не любиш мене? Я просто потребую тебе… чесно…

Йому на очі навернулися сльози.

— Ой, Міріам, я так тяжко працював, що мало не забув, навіщо все це. Це для тебе. Без тебе ніщо з цього не мало би значення.

Він поцілував її, взяв на руки, а тоді поніс до спальні. Усе було просто чудово. Усі сумніви, усі запитання щезли. У них усе буде гаразд. Усе буде так чудово, як він сподівався й очікував. Міріам так і залишилася Міріам, і вони досі закохані одне в одного. Він почав роздягатися.

— Ні, зачекай, — сказала вона, сіла й нахилилася до нього. — Зробімо це так, як у ніч на четвер.

— Ніч на четвер?

— Коли ми повернулися додому, повечерявши з Тедом і Джин. І не кажи мені знову, що ти забув!

Він і далі всміхався. Вона почала розстібати його сорочку.

— Я роздягла тебе, а тоді ти роздягнув мене, — прошепотіла вона і продовжила відтворювати подію, якої він не міг згадати навіть за всі скарби світу.

Усі працівники фірми в той чи інший момент побували на суді над Ротберґом під час розгляду справи. Навіть секретаркам дали по кілька годин вільного часу на те, щоб подивитися, як розгортається судовий бій. А от містер Мільтон, хоч як дивно, туди не ходив. Він, здавалося, був задоволений звітами, які отримував. Найбільше ж Кевіна бентежило те, що туди відмовилася їхати Міріам. Вона приголомшила його вранці першого дня після сніданку, оголосивши, що її в суді не буде. Він сподівався, що вона передумає до кінця процесу.

Боб