Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

хмари на ньому нерухомі — наче застиглі на місці. Дорогою на північ Кевін пригадав останні кілька місяців і замислився над тим, що його бентежило, тим, на що він добровільно заплющив очі, як він мусив визнати тепер, будучи чесним із собою. Як так вийшло, що у фірмі «Джон Мільтон і партнери» знали про нього з Міріам так багато ще до його прибуття? Звідки Джон Мільтон знав так багато про справу Лоїс Вілсон? І чому все було так ідеально — наприклад, прекрасна квартира з безкоштовною орендою, в якій несподівано знайшовся клавікорд і ще дещо з того, що завжди хотіла Міріам? У цих збігах і талані є щось надприродне чи на нього просто найшла параноя? Чи мала Міріам рацію? Може, це він реагує на белькотіння психічно хворої, пригніченої людини? Можливо, він забагато працює.

Звісно, відмова Беверлі Морґан не могла не мати логічного пояснення. Можливо, вона просто не довіряла йому через його молодість. Якщо це правда, то вона, либонь, не захоче з ним говорити й тепер, подумалося йому.

Кевін зупинився перед маленьким будиночком у Міддлтауні. Вікна в ньому були темні, сховані за жалюзі. Коли Кевін вийшов з машини та попрямував до парадних дверей будинку, що належав сестрі Беверлі Морґан, на нього з підозрою подивився худий десятирічний чорношкірий хлопчик, який ховався на власному ґанку. Кевін постукав і зачекав. Його стукіт відбився луною й затих усередині, не викликавши жодної реакції. Він постукав знову, а тоді зазирнув у вікно.

— Їх нема дома, — сказав малий. — Вони кудись поїхали на швидкій.

— Швидкій? — Кевін швидко відійшов убік, не покидаючи ґанку. Малий відступив на кілька кроків, злякавшись його різкого руху. — Що сталося з місіс Морґан?

— Вона напилася й упала зі сходів, — пояснив він і штовхнув уперед металеву пожежну машинку, що стояла на щербатих перилах ґанку.

— А, розумію. Значить, її повезли в лікарню, так?

— Ага. І моя мама теж поїхала. Повезла Шеріл.

— А. До якої лікарні вони поїхали?

Малий знизав плечима.

— Та тут, мабуть, усе одно лиш одна лікарня, — замислився Кевін уголос.

Він квапливо пройшов доріжкою до своєї машини й поїхав геть. На першому перехресті поцікавився, як проїхати до лікарні імені Гортон, і мерщій поїхав туди.

Літня жінка в рожевому з добродушним обличчям, яка сиділа на рецепції, не мала жодної інформації про прийняття Беверлі Морґан до лікарні.

— Можливо, вона ще у відділенні невідкладної допомоги, — висловила вона єдине можливе пояснення. Вона сказала йому, як туди пройти, і він помчав довгим широким коридором.

Жвавість цього місця його здивувала. Відділення невідкладної допомоги всюди однакові, що в маленьких містах, що у великих, подумав він. Медсестри сновигали з одного оглядового кабінету до іншого. Затурканий інтерн стояв, утупившись у свій планшет, тим часом як інша медсестра диктувала симптоми пацієнта, який лежав у кабінеті в неї за спиною. Кевіна, здавалося, ніхто не помічав. Він побачив, що під дверима оглядового кабінету по інший бік реанімації стоять двоє чорношкірих жінок, які стиха перемовляються, і пішов до них.

— Перепрошую…

Вони з цікавістю повернулися.

— Беверлі Морґан там?

— Звісно. А ви хто?

— Я — Кевін Тейлор, адвокат. Я захищав Стенлі Ротберґа.

— О, ну і шо вам тепер треба від моєї сестри? Вона ж усе сказала в суді, хіба ні?

— Вона в порядку? — з усмішкою запитав він.

— Жити буде, — криво всміхнулася її сестра. — Але в моєму домі точно все зміниться, якшо вона захоче жити там.

— Не сумніваюся, — кивнув він і поглянув на іншу жінку, яка дивилася на нього як на цілковитого психа. — Як гадаєте, мені можна поговорити з нею кілька хвилинок?

— Ну, мабуть, можна, того шо ми тут до скону чекатимемо, коли її пустять у палату. От тіки вона ще не зовсім протверезіла, — відповіла сестра Беверлі.

Кевін не став вагатись, а зайшов до оглядового кабінету.

Беверлі Морґан лежала на каталці, накрита по шию тонкою білою ковдрою. Її голова була загорнута в марлеву пов’язку, а на чолі з правого боку була кривава пляма. Вона вдивлялась у стелю. Її сестра та їхня сусідка зайшли слідом за ним і зупинились у дверях. Він поволі наблизився до Беверлі.

— Беверлі, — заговорив Кевін. — Як ви?

Вона кліпнула, але не повернулася до нього.

— Це Кевін Тейлор. Я хотів би, якщо можна, поговорити з вами, хоча процес уже скінчився. Беверлі!

Вона трохи повернула голову.

— Містере, вона така п’яна, шо вас не чує. Вона навіть не в курсі, куди втрапила. Скотилася зі сходів. Я її не одразу найшла. Добре, шо хоч жива зосталася.

— Беверлі, — промовив він, не зважаючи на сестру. — Ви знаєте, що я тут. Ви знаєте, що це я. Ви маєте зі мною поговорити, Беверлі. Ви знаєте, що це важливо.

Вона повернула голову ще трохи й поглянула на нього.

— Він вас прислав? — хрипко прошепотіла вона.

— Хто? Містер Мільтон?

— Він вас прислав? — запитала вона ще раз. — Чому? Що йому тепер треба?

— Беверлі, він мене не посилав. Я сам приїхав. Беверлі, чому ви змінили свою оповідь? У суді ви казали правду? Чи казали правду мені, коли я прийшов до вас у будинок вашої сестри?

Вона мовчки дивилася на нього, і йому подумалося, що це нічого не дасть.

— Він вас не посилав? — раптом запитала вона.

— Ні. Я сам приїхав, — повторив він. — Беверлі, я не знав, що ви зміните свою оповідь, доки не звернувся до вас у суді з тими запитаннями, і я вам не повірив. Хоч ви й допомогли мені виграти справу, я вам не повірив. Ви збрехали, так?

Із налитих кров’ю очей Беверлі потекли сльози.

— Містере, шо це ви робите з моєю сестрою?

— Нічого, — сказав він, мало не огризнувшись на співрозмовниць, і повернувся до них. — Просто мушу домогтися від неї відповідей на деякі запитання. Це дуже, дуже важливо. Беверлі, ви збрехали, так? Так? — не замовкав він.

— Та йдіть уже, містере, — вимагала її сестра.

Беверлі кивнула.

— Я знав це. Але чому? Чому ви збрехали? Як він змусив вас збрехати?

— Він знає, — прошепотіла вона.

— Що знає?

— Містере, облиште вже її.

— Що знає? — не