Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
Опісля ж вона все одно здавалася невдоволеною, роздратованою.
— Що з тобою таке? — запитав він.
— Я втомилася. Мабуть, перепила вина, — сказала вона й повернулася до нього спиною.
Він лежав на місці й думав, боячись заплющити очі, боячись, що тоді щось… хтось… прийде. Врешті-решт він таки заснув, але прокинувся близько четвертої ранку й усвідомив, що її біля нього немає.
Послухавши трохи, він почув звуки з ближчої до входу частини квартири. Він швидко підвівся й надягнув халат. У вітальні та на вході горіло світло. Це що, чергова еротична галюцинація? Він справді прокинувся чи снить? Він поволі пішов уперед (його серце тим часом гупало від передчуття), аж доки побачив, що на порозі стоїть Міріам, тримаючи двері відчиненими й визираючи назовні. Було чути ще чиїсь голоси.
— Міріам, що відбувається?
— Це Гелен, — озирнулася вона.
— Що таке?
Він швидко став поруч із нею й визирнув. Норма та Джин теж були в халатах.
— Що сталося?
— Вона сказилася, — пояснила Норма. — Встромила місіс Лонгчемп у руку ножиці.
— Що?!
Тут двері до квартири Сколфілдів відчинились, і звідти Гелен вивезли на каталці двоє фельдшерів із Белльв’ю[12]. Її міцно прив’язали до каталки ременями. Просто за каталкою йшли Пол, Дейв і Тед. Гелен мотала головою з боку в бік, ніби намагаючись заперечити реальність того, що з нею коїлося. Кевін протиснувся повз Міріам і наблизився до Пола.
— Це було жахливо, — промовив він. — Вона просто встала з ліжка й напала на доглядальницю. На щастя, рана не страшна, але мені не слід було тримати її у квартирі. Їй дали заспокійливе, та воно ще не подіяло.
Відчинилися двері ліфта, і фельдшери проштовхнули каталку всередину. Пол повернувся до Дейва з Тедом.
— Можете не йти. Уже пізно. Я розберуся.
— Ти певен, що в тебе все гаразд? — запитав Тед.
— Жодних проблем. Просто лягайте спати. Я поговорю з вами вранці.
Зайшовши всередину, він став біля каталки. Фельдшери трохи повернули її, звільняючи йому місце, і Кевін побачив обличчя Гелен Сколфілд. Коли вона подивилася на нього, її очі збільшились. А тоді вона раптом закричала. Від цього різкого, пронизливого вереску він аж скривився. Двері ліфта вже зачинились, а сам ліфт почав спускатись, але Кевін усе одно чув її лемент, аж доки він не затих десь на нижніх поверхах.
— Я знав, що так буде, — промовив Дейв і відвернувся.
— Кепсько, — сказав Тед і хитнув головою. — Джин!
— Іду.
Троє жінок обнялися на порозі в Кевіна та Міріам, а тоді Норма і Джин пішли до своїх квартир разом з Дейвом і Тедом. Кевін провів їх поглядом.
— Кевіне!
Він поглянув на Міріам, а тоді — на двері Сколфілдів і замислився: «Де ж доглядальниця?» Якщо її штрикнули в руку, чому про неї ніхто не турбувався? Він попрямував до дверей.
— Кевіне, що ти робиш? Ти куди? Кевіне!
Він постукав у двері й послухав. Нічого — ні звуку, ні голосу. Він натиснув на кнопку дзвоника.
— Кевіне!
Міріам вийшла в коридор. Він усе одно нічого не почув.
Повернувшись до неї, він сказав:
— Вони брешуть.
— Що?
Проминувши її, він увійшов у свою квартиру.
— Кевіне!
Вона пішла за ним коридором до спальні. Він сів на ліжко, дивлячись на свої руки. Потягнув за золотий перстень на мізинці, але палець так розпух, що йому стало зрозуміло: перстень доведеться зрізати.
— Кевіне, що ти кажеш? Ти ж бачив, у якому вона була стані.
— Усі вони брешуть. Вони знають, що вона дещо мені сказала. Доглядальниця їм розповіла.
Міріам тільки захитала головою.
— Кевіне, ти поводишся дуже дивно. Усе це мене лякає.
— Так і має бути. — Він підвівся і зняв халат. — Міріам, я не чекаю, що ти негайно зрозумієш те, що я кажу. У мене є певні думки, які я розвину завтра. А зараз можна лише поспати.
— Чудова думка, — сказала вона й пішла повимикати світло.
Уранці Кевін зателефонував до офісу та сказав Даяні, що не приїде.
— Мушу відпочити деньок, — пояснив він.
— Це можна зрозуміти. Містер Мільтон сьогодні теж не приїде. Хіба історія з дружиною містера Сколфілда не жахлива?
— О, ви вже в курсі?
— Так. Містер Мак-Карті одразу зателефонував. А може, це й на краще. Може, їй зуміють допомогти.
— О, я в цьому не сумніваюся, — сказав він. Йому здалося, що вона не вловила сарказму в його голосі.
Він надягнув плащ, але Міріам не спитала його, куди він іде, а сам він не став розповідати. Та й усе одно скидалося на те, що вона не надто прагне це знати. Якраз перед тим, як він вийшов, зателефонували Норма та Джин, і вони втрьох заходилися думати, як можна звеселитися.
— Врешті-решт, — почув він голос Міріам, — те, що сталося минулої ночі, було страх як сумно.
— Як я розумію, ви всі переповнені співчуттям, — зауважив Кевін, щойно вона поклала слухавку.
— Ну, ми тут нічого не вдіємо, Кеве. Белльв’ю не з тих місць, до яких їздять у гості, а надсилати їй квіти чи цукерки, мабуть, буде не надто доцільно.
— Та взагалі недоцільно. — Він помітив ще одну чорно-синю мітку, цього разу — на задньому боці її лівої литки, і показав: — У тебе ще одна мітка.
— Що? — вона опустила погляд. — А, так, — промовила й коротко засміялася.
— Невже ти не стривожена? Кажу ж тобі: це може бути якась проблема з харчуванням абощо.
Вона на мить витріщилася на нього, а тоді всміхнулася.
— Кевіне, не будь таким параноїком. Це дрібниці. У мене таке вже бувало, особливо перед місячними.
— У тебе скоро місячні? — швидко запитав він.
— Уже затримуються, — її очі пустотливо заблищали, але він не став усміхатись у відповідь.
— Я тобі ще зателефоную, — пообіцяв він і квапливо вийшов. Спустився ліфтом до критої стоянки, сів у машину й поїхав на північ штату — поговорити з Беверлі Морґан.
Стояв холодний, свіжий зимовий день; небо було синє, а
