Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?
— Ні. Але так інакше думається.
— А тобі більше нічого не спало на думку?
- Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки для того, щоб стріляти і кидати гранати.
Вона повернула до нього обличчя.
— Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?
— Вдень про такі речі не скажеш.
— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.
Гребер підвів голову.
— Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.
Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.
— Слова теж інколи багато важать, — сказала згодом. — Особливо в таких справах.
— Я не вмію їх вибирати. Але деякі я все-таки знайду. Мені потрібно лише трохи часу.
— Часу… — Елізабет зітхнула. — А в нас його так мало, правда ж?
— Так. Вчора було ще багато. А завтра ми думатимемо, що в нас його було багато сьогодні.
Гребер зацовк. Голова Елізабет лежала на його руці. її темне волосся розливалося по світлій подушці, а тіні від дощових струменів перебігали по її обличчю.
— Ти хочеш узяти мене заміж, — мурмотіла вона, — А чи ти певен, що любиш мене?
- Звідки ми можемо це знати? Адже для цього треба 0ін.і го часу прожити разом.
— Можливо. То чому ж ти хочеш на мені одружитись?
— Тому що я більше не уявляю своє життя без тебе.
Елізабет хвилю помовчала.
— А тобі не здається, що таке саме, як оце зі мною, у її 6а могло б статися і з іншою? — запитала вона пе-
|нІ ОДЯ.
Гребер усе ще дивився на мерехтливий сірий килим, пні ного ткав за вікнами дощ.
— Можливо, таке саме сталося б у мене 1 з іншою, — міімів він. — Хто це знає? Але тепер, після того, як це і.їлося між нами, я просто не можу собі уявити, що німість тебе могла б бути інша.
Лежачи у нього на руці, Елізабет ледь повернула голому.
— Ти дечому навчився. Тепер ти говориш не так, як с ьогодні вдень. Але це ніч. Гадаєш, що я біля тебе ціле іиггтя чекатиму, доки настане ніч?
— Ні. Я вчитимуся далі. І вже не згадуватиму про місячну допомогу.
— Але ж нехтувати нею теж не варто?
— Ким?
— Та допомогою ж.
Гребер на мить затамував подих.
— Отже, ти згодна? — запитав потім.
— Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть пі пишні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?
— Ні.
Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще доню лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав оагато слів, які хотів би їй сказати.
XVII
— Бери все, що душа бажає, Ернсте, — кинув Біндінг через двері.—Вважай, що ти вдома.
— Добре, Альфонсе.
Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку — зелена, вицвіла і жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.
Ванна кімната Біндінга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані кра ни та фарфорові ручки — просто рай проти казармо-них душів, що наскрізь просмерділися дезинфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання — велика пляшка з аметистовими кристалами.
Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб; тиша і довіра до власного тіла. Решту відпустки він вирішив провести саме так — без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію — вдруге відпустку одержиш не скоро.
Гребер відсунув стілець зі своє,ю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино і делікатеси, вечори з Елізабет.
Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.
Гребер уже стояв одягнений, а його усе ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса і зброї. Він зазирнув у дзеркало і знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.
— У тебе вигляд хлопчика, що йде на перше причастя, — заявив Альфонс. — Але не солдата. Що сталося? Чи не надумав ти одружуватись?
— Авжеж, — відповів Гребер приголомшено. — Як ти про це здогадався?
Альфонс засміявся.
— У тебе такий виглядліиший, ніж раніше. Ти більше не скидаєшся на собаку, що розшукує кістку, яку сам сховав І забув де. Ти справді хочеш одружитися?
— Так.
— Але ж, Ернсте! Ти зважив усе як слід?
— Ні.
Біндінг здивовано втупився в нього.
— Уже багато років я не мато часу зважувати що-не-будь як слід, — відповів Гребер.
Альфонс ошкірився. Потім підвів голову й принюхався.
— Що?! — Він принюхався знову. — Невже це ти, Гристе? Прокляття, це, мабуть, сіль для купання! Ти нею користувався? Пахнеш, як ціла клумба фіалок!
Гребер понюхав свою руку.
— Я нічого не чую.
— Ти ні, а я чую. Хай трохи вивітриться. Це дуже підступна річ. Хтось привіз її мені з Парижа. Спершу майже не пахнеш, а згодом перетворюєшся в букет квітів. Треба заглушити запах добрячим коньяком.
Біндінг дістав пляшку й дві чарки.
— За твоє здоров’я, Ернсте! Отже, ти одружуєшся! Щиро вітаю! Я ж, звичайно, був і лишаюся холостяком. А я не знаю випадково твою майбутню дружину?
— Ні.— Гребер випив 'коньяк. Він був лихий на себе, що сказав Альфонсові про одруження. Але той не дав іїому опам’ятатись.
— Ще по одній, Ернсте? Одружуються не щодня!
— Гаразд.
Біндінг поставив чарку. Він був трохи розчулений.
— Якщо потребуватимеш допомоги, ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на Альфонса.
— Якої допомоги? Адже все це дуже просто.
— Для тебе просто. Ти солдат, багато паперів тобі не потрібно.
— Вони нам обом не потрібні. Адже це шлюб з фронтовиком.
— Гноїм дружині, гадаю, потрібні будуть звичайні документи. Та сам побачиш. Якщо справа рухатиметься повільно, ми завжди зможемо допомогти. Адже в нас є добрі друзі в гестапо.
— В гестапо? А яке відношення має гестапо до шлюбу з
