Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
Гребер окинув її поглядом. Бліде світло з вулиці падало на її плечі. Лунали глухі удари кайл, скрегіт лопат*
— Подай мені пляшку з умивальника, — попросив він.
— Ту, що з «Германії»?
— Так. Ми її розіп’ємо, поки вона не вибухнула. А ту, що від Біндінга, поклади туди. Хтозна, коли буде наступний наліт. В цих пляшках є вуглекислота, і вони вибухають від зміни тиску. В квартирі вони небезпечніші від ручних гранат. Є в нас келихи?
— Тільки прості склянки.
— Прості склянки годяться для шампанського. В Парижі ми його так і пили.
— Ти був у Парижі?
— Був. На початку війни.
Елізабет принесла склянки і сіла біля нього. Він обережно відкупорив пляшку. Вино полилось в склянки і зашумувало.
— Скільки ти пробув у Парижі?
— Кілька тижнів.
— Там вас дуже ненавиділи?
— Не знаю. Мабуть. Я цього не дуже помічав. Та ми й не хотіли помічати. Адже тоді ми ще вірили майже у все, що нам казали. Ми хотіли якнайшвидше покінчити з війною і сидіти біля кав’ярні на сонці та пити вина, яких ніколи не бачили. Ми були дуже молоді.
— Молоді… Ти кажеш це так, немовби відтоді минуло багато років.
— Здається, так воно й є.
— Тепер ти вже не молодий?
— Молодий. Але інший.
Елізабет підняла склянку проти карбідного світла, що горіло на вулиці і тремтіло у вікні. Вона злегка й- обережно сколихнула її, щоб вино зашумувало. Гребер роздивлявся її плечі, хвилясте волосся, спину, лінію хребта з довгими м’якими тінями. «їй не треба турбуватися про те, щоб почати все спочатку, — промайнуло в нього. — Коли вона роздягнена, у неї немає нічого спільного ні з цією кімнатою, ні зі своєю роботою, ні з фрау Лізер. Вона належить тремтливому світлу у вікні, неспокійній ночі з її сліпими спалахами бажання в крові і дивовижним відчуженням потім, хриплим вигукам і шуму вулиці, життю і, можливо, тим мертвим, що їх відкопують. Але вона більше не належить порожнечі, розгубленості і безнадії. Більше ніі Все це вона скинула з себе, мов чужий одяг, щоб, не роздумуючи, підкоритися законам, про які вчора ще нічого не знала».
— Шкода, що я не була тоді з тобою в Парижі,— сказала Елізабет.
— Шкода, що тепер війна і ми не можемо туди поїхати.
— А вони нас прийняли б?
— Мабуть… Адже в Парижі ми нічого не руйнували.
— А у Франції?
— Не так багато, як в інших країнах. Там усе швидко закінчилося.
— Очевидно, ви зруйнували там достатньо для того, щоб вони ненавиділи нас ще багато років.
— Так, очевидно. Коли війна триває довго, багато що забувається. Певно, вони нас ненавидять.
— Мені б хотілося поїхати в таку країну, де нічого не зруйновано.
— Країн, де нічого не зруйновано, тепер залишилося дуже мало, — відповів Гребер. — У пляшці ще є щось?
— Так, удосталь. А де ти ще бував?
— В Африці.
— І в Африці? Ти чимало побачив.
— Авжеж. Але зовсім не те, про що мріяв раніше.
Елізабет взяла з підлоги пляшку і налила склянки
по вінця. Гребер мовчки дивився на неї. Все здавалося якимось трохи нереальним, і не тільки тому, що вони випили. Слова ніби розпливалися в сутінках, втрачаючи зміст, а те, що було сповнене змісту, жило без слів, і його не можна було висловити. Сутінки скидалися на безіменну річку, води якої то підіймаються, то опускаються, а слова пливуть по ній, наче вітрила.
— Ти був ще де-небудь? — спитала Елізабет.
«Вітрила, — думав Гребер. — Де я бачив вітрила, на
річках?»
— У Голландії,—відповів він. — Це було ще на самому початку. Я бачив там на каналах човни, а канали були такі мілкі й вузькі, що здавалося, ніби човни пливуть над землею. Вони пливли тихо і мали величезні вітрила, а в сутінках ці вітрила нагадували гігантських білих, голубих і рожевих метеликів на луках.
— Голландія, — проказала Елізабет. — Можливо, після війни ми зможемо поїхати туди? Питимемо какао, їстимемо білий хліб і всілякі гатунки голландських сирів, а вечорами милуватимемося човнами.
Гребер звів на неї погляд. «їжа, — подумав він. — У війну уявлення про щастя завжди пов’язується з їжею».
— Чи нас не пустять і туди? — запитала вона.
— Гадаю, що ні. На Голландію ми напали без попередження і зруйнували Роттердам. Я бачив ті руїни. Не вціліло майже жодного будинку. Тридцять тисяч убитих. Боюся, що нас і туди не пустять, Елізабет.
Якусь мить вона мовчала. Потім зненацька схопила свою склянку і пожбурнула на підлогу. Склянка дзенькнула і розбилась.
— Отже, ми більше нікуди не зможемо поїхати! — вигукнула вона. — А ми тут розмріялися! Нікуди! Ми полонені, ув’язнені й прокляті!
Гребер підвівся на ліктях. Очі її блйщали, немов сизувате прозоре скло в тремтливому, білуватому світлі з вулиці. Він перехилився через неї й подививсь на підлогу. На ній тьмяно поблискували скалки зі світлими краями.
— Треба увімкнути світло і усе визбирати, — сказав він. — А то покалічимо собі ноги. Почекай, спершу я зачиню вікно.
Він перебрався на другий бік ліжка. Елізабет повернула вимикач і дістала халатик. При світлі вона засоромилась.
— Не дивися на мене, — попрохала вона. — Я не знаю, чому я це зробила. Я не така.
— Ти вже така. І маєш рацію. Тобі тут не місце. Тому не соромся, коли закортить що-небудь кинути й розбити.
— Мені хотілося б знати, де моє місце.
Гребер засміявся.
— Я цього теж не знаю. Можливо, в цирку, або в якомусь старовинному вишуканому палаці, або серед модних меблів, або десь у наметі… Тільки не в цій білій
дівочій кімнаті. А я першого вечора подумав, що ти беззахисна й безпомічна!
— Я така і є.
— Ми всі такі. Але якось обходимося без допомоги і захисту.
Він узяв газету, розіслав її на підлозі і другою газетою згорнув на неї скло. При цьому він прочитав заголовки. Знову скорочення ліній фронту. Кровопролитні бої в районі Орла. Він склав газету зі склом і поклав її в кошик для сміття. В кімнаті раптом стало вдвічі тепліше. З вулиці долинав стукіт кайл і скрегіт лопат бригади, що розкопувала руїни. На столі стояли Біндін-гові подарунки. «Виявляється, іноді можна думати про багато речей одночасно», — промайнуло в нього.
— Я хочу швидше прибрати зі столу, — сказала Елізабет. — Мені раптом перехотілося все це бачити.
— А куди?
— На кухню. До завтрашнього вечора ми ще встигнемо сховати те, що залишиться.
— До завтрашнього вечора тут залишиться не так уже й багато! Але що ми робитимемо, коли фрау Лізер раптом повернеться раніше?
— Як повернеться, то й повернеться.
