Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Стривай! — Ройтер застережно підняв руку. — Думай що завгодно, але не висловлюйся! І радій, що твоя дружина ще жива!

— Я й радію! Але хіба вона не могла б бути жива і така ж міцна, як і раніше?

— Але ж, Бетхере! — сказав Фельдман. — її ж можна знову відгодувати.

— Ти так гадаєш? А чим? Отими крихтами, що їх дають на талони?

— Спробуй купити щось із-під поли.

— Вам легко давати поради! — зітхнув Бетхер. — А в мене залишилося всього-на-всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та: навіть якби вона купалася в самому риб’ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!

— Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяй-; ку, якщо тобі потрібне сало!

— В тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.

— А ти, виявляється, страшенно легковажний тип, — зробив висновок Ройтер.

•— Я не легковажний! Я беру все близько до серця, пі,ому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, не збагнете!

Інтхер підійшов до своєї шафки і запхнув решту речі Гі у ранець.

Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? — і.шптав Гребер. — Чи в тебе лишилася колишня квартири?

Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже пере-" иі десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зо-гі.інатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подо-(і.нться. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й

- іружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.

— Скільки ще в тебе відпустки?

— Три дні.

- І ти не можеш ці три дні придуритися?

— Друже, — спокійно сказав Бетхер, — жінка в ліжку, Міібуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, бу-ііі б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то МИ обоє тільки мучимося.

Він узяв свої речі й пішов.

Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.

— А ти? Що робитимеш ти?

— Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок питаю, чи не треба ще якихось паперів.

Ройтер ошкірився:

— Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?

— Ні. Мене налякало зовсім інше.

— Небезпечно, — промовив писар із запасного батальйону. — На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба ро-6йти, коли насувається небезпека?

— Треба ховатися, — відповів Гребер, — Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!

— Ти просто ще думаєш, що у відпустці,— поправив його писар. — А якої ти заспіваєш, коли я тобі покажу одержаний сьогодні наказ?

— Буде видно.

Гребер дістав пачку сигарет і поклав її на стіл. Він иідчув, як неприємний холодок скував йому серце.

— Небезпечно, — знов повторив писар. — Великі втра ти. Терміново потрібне поповнення. Усіх відпускників у яких немає поважних причин залишатися, негайно ві дішлють у частини. Ясно?

— Так. А що це таке — «поважні причини»?

— Смерть когось із рідних, невідкладні сімейні справи, важка хвороба…

Писар узяв сигарети.

— Отже, забирайся геть! І не потикайся сюди. Якщо тебе не розшукають, то і не відішлють у частину. Уникай казарми, як чуми. Знайди де-небудь притулок, поки закінчйться відпустка. Потім повідомиш про від’їзд. Тобі нічого не загрожує. Покарання за те, що не залишив адреси? Але ж ти все одно їдеш на фронт, і баста!

— Я одружуюсь, — заявив Гребер. — Це поважна причина?

— Одружуєшся?

— Так. Тому я, власне, й тут. Я хочу дізнатися, чи, крім солдатської книжки, мені потрібні ще які-небудь' папери?

— Одруження! Можливо, це й поважна причина. Можливо, кажу я. — Писар припалив сигарету. — Це може бути причиною. Але навіщо тобі ризикувати? Особливих паперів тобі, як фронтовій свині, не треба. А коли щось буде потрібно, приходь до мене: я все зроблю тобі нишком-тишком, ніхто нічого не знатиме. В тебе є пристойний одяг? В цьому лахмітті ти ж не будеш одружуватися.

— А тут можна що-небудь обміняти?

— Іди до каптенармуса, — порадив писар, — Поясни йому, що ти одружуєшся. Скажеш, що це я тебе послав. В тебе знайдеться ще пачка добрих сигарет?

— Ні. Але я, мабуть, зможу дістати.

— Не мені. Фельдфебелеві.

— Побачу. Ти не знаєш, чи мусить жінка, що виходить заміж за фронтовика, мати якісь особливі довідки?

— Не маю уявлення. Але гадаю, що ні. Все це, мабуть, робиться швидко.

Писар поглянув на свій годинник.

— Негайно іди на склад. Фельдфебель саме там.

:: Гребер попрямував до флігеля, в якому був склад. Його влаштували на горищі, Товстий фельдфебель мав

ИІ рі піого кольору. Одне було неприродно фіолетово-го-і Гм. паче фіалка, друге — світло-каре.

Чого ви на мене витріщились? — гаркнув він. — Ви ній ніколи не бачили скляного ока?

- Ііачив. Але різнокольорових очей не бачив.

І Іе не МОЄ ОКО, ІДІОТІ — Фельдфебель тицьнув пальні м у те, що було фіолетово-голубе й блищало. — Я поменш його в товариша. Моє вчора впало на підлогу. Во-ни оуло каре. Ці речі дуже крихкі. їх треба було б ро-г. IIIII целулоїду.

Тоді вони були б вогненебезпечні.

Фельдфебель глянув на Гребера. Придивився до його Ції І (ірод і ошкірився.

Теж правильно. А от уніформи для вас у мене не-м п. На превеликий жаль. Всі такі самі старі, як і ваша.

Нін втупився в Гребера своїм фіолетово-голубим оком. Клре не так блищало. Гребер виклав на стіл пачку Бін-1111 гових сигарет. Фельдфебель окинув її карим оком, її п іі шов і повернувся з мундиром у руках.

Це все, що я маю.

Гребер навіть не доторкнувся до мундира. Він дістав І кишені невеличку пласку пляшку з коньяком, яку він вбачливо взяв із собою, і поставив її біля сигарет. Фельдфебель зник і повернувся вже з кращим мундиром і майже новими штаньми. Гребер оглянув спершу штани; їй то власні були всі в латках. Він покрутив нові штани є руках і помітив, що каптенармус склав їх так, щоб приховати пляму завбільшки з долоню. Гребер мовчки подивився на цю пляму, потім на коньяк.

— Це не кров, — пояснив фельдфебель. — Це найкраща маслинова олія. Чоловік, що носив