Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
Гребер спинився, не в змозі відвести погляду від тьмяного зображення в жовтуватому дзеркалі. Густі тіні поглинали глибоко запалі очі, ніби їх у нього не було зовсім. Несподівано його охопив якийсь незнайомий холодний страх. Це була не паніка, не тривога і не поквапний, здавлений крик життя, що кликав до втечі, самозахисту та обережності. Це був тихий, холодний, мов протяг, страх, страх майже невиразний, який виключав будь-яку боротьбу, оскільки він невидимий, невловимий і, здавалося, підіймався з якоїсь порожнечі, де стояли жахливі насоси, що нечутно висмоктували мозок із кісток і кров з артерій. Гребер ще роздивлявся в дзеркалі своє зображення, коли йому почало ввижатися, що воно ось-ось втратить свої обриси, розпливеться і вмре, наче хвиля, поглинуте німими насосами, які з обмеженого світу і випадкової форми, котра певний час називалася Ернстом Гребером, усмокчуть його назад, у щось безмежне, яким була не тільки смерть, але й щось незбагненно більше — згасання, розпад, кінець «я», вихор безглуздих атомів, ніщо.
Він довго не міг зрушити з місця. «Що ж залишиться? — думав він із жахом. — Що ж залишиться після того, як мене більше не буде? Нічого, крім скоромину-щого спогаду в головах кількох людей — батьків, якщо вони ще живі, декого з товаришів, можливо, Елізабет. Та чи довго?» Він знов подивився в дзеркало. Йому здалося, немовби він уже став тонким і легким, мов клаптик паперу, просто тінню, й перший же подув вітру може підхопити й понести його, висмоктаного насосами, мов порожню оболонку! Що ж залишиться? І за що йому вхопитися, де кинути якір, знайти підпору, аби залишити після себе хоч що-небудь, що утримувало б його і не давало вітрові віднести геть?
— Ернсте! — раптом гукнув хтось позад нього.
Він обернувся. Перед ним стояв одноногий чоловік на милицях. На мить Греберові здалося, що це інвалід з Гакенштрасе. Потім він упізнав Мутціга, свого однокласника.
— Карл, — промовив Гребер, — Ти? А я не знав, що ти тут.
— Вже давно. Майже півроку.
Вони дивились один на одного.
— Хто б міг подумати, правда ж? — промовив Мутціг.
— Що саме?
Мутціг підняв милиці і знов опустив їх.
— Ось це.
— Ти хоч вирвався з отого лайна. А мені знов туди…
— Це як подивитись, — заперечив Мутціг. — Якщо війна триватиме ще кілька років, то це для мене щастя, а якщо через півтора місяця закінчиться, то це страшенне невезіння.
— Чому це через півтора місяця вона має закінчитися?
— Не знаю. Я лише кажу: якщо…
— Ну звичайно.
— Чому ти до нас не навідаєшся? — спитав Мутціг. — Бергман теж тут. Обидві руки по лікті…
— А де ви тепер?
— У міській, лікарні. Ампутаційне відділення. Все ліве крило наше. Зайди коли-небудь.
— Гаразд, зайду.
— Справді? Всі обіцяють, а потім жодне падло не появляється.
г— Неодмінно зайду.
— Добре. Тобі буде приємно. У нас веселе товариство, і Іринаймні.. в моїй палаті.
Вони знову поглянули один на одного. Вони не бачишся три роки, але тепер сказали все, що могли сказати.
— Ну, бувай, Ернсте.
- І ти, Карле.
Вони міцно потиснули руки.
— А ти знаєш, що Зіберта вбито? — спитав Мутціг.
— Ні.
— Півтора місяця тому. І Ляйнера…
— І Ляйнера? Я й про це не знав.
— Ляйнера і Лінгена. Того самого ранку. Брюнінг ібожеволів. А ти чув, що Гольману теж не поталанило?
— Ні.
— Бергман чув. Ну, бувай, Ернсте! І не забудь нас провідати.
Мутціг пошкандибав далі, «йому, здається, дає насолоду розмова про вбитих, — подумав Гребер. — Мабуть, гак він забуває про власне нещастя». Він подивився ислід товаришеві. Нога в того була ампутована вище коліна. Колись Мутціг був найкращим бігуном у класі. Гребер не знав, чи жаліти його, чи заздрити йому. Аіутціг мав рацію: все залежить від того, що їх чекає попереду.
Коли він увійшов, Елізабет сиділа на ліжку в білому купальному халаті. Рушник, яким вона обвила голову, скидався на тюрбан. Заглиблена в роздуми, принишкла і гарна, дівчина була схожа на великого світлого птаха, що залетів у вікно і відпочиває перед тим, як знову полетіти.
— Я витратила гарячу воду за цілий тиждень, — скапала вона. — Це була розкішна купіль. Фрау Лізер знову лчинить галас.
— Хай галасує. Вода їй ні до чого. Справжні націонал-соціалісти купаються рідко. Чистота — це єврейський гандж.
Гребер підійшов до вікна і виглянув надвір. Небо було сіре, вулиця тиха. Навпроти біля вікна стояв зарослий чоловік у підтяжках і позіхав. З іншого вікна долинали звуки піаніно, і різкий жіночий голос співав гами. Гребер утупив погляд в розчищений вхід по підвалу і згадав про той дивний холодний страх, що охопив його на вулиці перед дзеркалом. По тілу знову пробіг мороз. «Що ж залишиться? — думав він. — Адже що-небудь мусить залишитись — якийсь якір, котрий тебе утримує, щоб ти не загубився і не вернувся назад. Але що? Елізабет? Хіба вона моя? Я знаю її так мало і знов залишу на цілі роки. Чи вона не забуде мене? Як мені зберегти її і себе в ній?»
Гребер обернувся.
— Елізабет, — промовив він. — Ми повинні одружитися.
— Одружитися? Чому це раптом?
— Тому, що це безглуздо. Тому, що ми знаємо одне одного всього кілька днів, і тому, що через кілька днів я знов поїду звідси; тому, що ми не знаємо, чи хочемо бути разом і за такий короткий час і не взнаємо цього. Ось чому!
Вона пильно дивилася па нього.
— Ти гадаєш тому, що ми самі, зневірені і в нас більше нічого немає?
— Ні.
Вона помовчала.
— Не лише тому, — додав він.
— Тоді чому ж?
Гребер звів на неї очі. Він бачив, як вона дихає. Несподівано вона здалася йому зовсім чужою. її груди підіймалися й опускались, її руки були не схожі на його, її думки, життя… Ні, вона його не зрозуміє, та й як вона Зрозуміє, коли він сам не розуміє, чому йому цього раптом захотілося.
— Коли ми одружимося, тобі вже не треба буде боятися фрау Лізер, — сказав він. — Ти будеш дружиною солдата, і ніхто тебе не зачепить.
— Невже?
— Так. — Гребер трохи розгубився під її пильним поглядом. — Принаймні це тобі хоч трохи допоможе.
— Це не підстава. З фрау
