Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Все, — відповіла Елізабет, усміхнувшись, — я вико-

ІЙм.і'іа для цього навіть обідню перерву. Подала всі ііімімм

ІЦ і,—проказав Гребер. — Отже, робити більше ні-

♦4<»| Н,

А що ще треба було зробити?

Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чини ми неправильно. Може, це тобі зашкодить.

Мені? Як саме?

І ребер завагався.

Я чув, що в таких випадках інколи надсилають ^пи і п до гестапо. Можливо, краще було б усе це облишити.

і лізабет зупинилась.

Що ти ще чув?

Нічого. Але мені зненацька стало страшно.

Ти гадаєш, мене можуть заарештувати за те, що

ч чочу вийти заміж?

Ні, не в цьому справа.

А в чому? Ти думаєш, їм стане відомо, що мій і'.пько'в концтаборі!

Та ні ж, — перебив її Гребер. — їм це відомо напев-III». я подумав, що, може, краще було б не привертати дн себе уваги. Від гестапо можна чекати чого завгодно, і’.штом якОмусь кретинові щось спаде на думку. Ти ж мияєш, як це буває. Там не питають, хто правий, а хто ' иіпіуватий.

І лізабет хвилю помовчала.

Що ж нам робити? — спитала потім.

— Я думав про це цілий день. Мабуть, тут уже нічо-ю не вдієш Якщо тепер ми заберемо заяви назад, то ще більше привернемо до себе увагу.

Вона кивнула і якось дивно подивилась на нього.

— Можна все-таки спробувати.

— Пізно, Елізабет. Ми повинні тепер іти на риск і чекати.

Пони рушили далі. Фабрику було добре видно — вона стояла на невеличкій площі. Гребер уважно придивився ло будівлі.

— Вас тут ще не бомбили?

— Ще ні.

— Фабрика майже не замаскована. її не важко розпізнати.

— У нас великі підвали.

— А вони надійні?

— Більш-менш, гадаю.

Гребер підвів погляд. Елізабет ішла поруч і не дивилася на нього.

— Зрозумій мене, ради бога, правильно, — сказав він. — Я боюся не за себе. Я боюся тільки за тебе,

— За мене тобі не треба боятися.

— А сама ти не боїшся?

— Я вже пізнала всі страхи, які є. В моїй душі більше немає місця для нового страху.

— А в моїй є,— промовив Гребер. — Коли когось лю

биш, з’являється багато нових страхів, про які раніше навіть не здогадувався___

Елізабет повернула до нього обличчя. Раптом вона розсміялась. Він теж подивився на неї і кивнув.

— Я ще не забув, що казав позавчора, — заявив він. — Але невже спершу мусиш пережити страх, щоб переконатися в тому, що когось любиш?

— Не знаю. Але гадаю, що це допомагає.

— Проклятий костюм! Завтра я його скину. А я думав, що цивільним живеться легко!

Елізабет усміхнулась:

— Отже, все це лише через костюм?

— Ні,— зітхнув він з полегшенням. — Це через те, що я знов живу. Знов живу і хочу жити. І разом з бажанням, мабуть, приходить страх. Цілий день на душі в мене було препогано. Тепер, коли побачив тебе, трохи покращало. Але ж насправді нічого не змінилося. Просто дивно, як мало треба, щоб виник страх.

— І кохання, слава богу, теж! — додала Елізабет.

Гребер глянув на неї. Вона йшла поруч весела і безтурботна.

«Вона змінилася, — подумав він. — Вона міняється щодня. Раніше вона боялася, а я ні. Тепер навпаки».

Вони поминули Гітлерплац. За церквою палахкотіла вечірня заграва.

— Де це знов горить? — запитала Елізабет.

— Ніде. Це просто сідає сонце.

— Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж? 1

Правда.

Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали, на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі, Кожен з них був людиною і

• і т спою долю. «Легко розумувати і бути хоробрим,

".'їй н тебе нічого немає,— думав Гребер. — Але коли в и Гіс щось є, світ виглядає зовсім інакше. Все стає і

" .……. і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Муж-

"" п> потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, нази-ічп іься інакше і, власне, тільки тоді й починається». Він і ’іиПоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби ніи повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, і нли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.

Дивно, — мовила Елізабет. — Це, мабуть, весна, і ут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав /іля цього… І все-таки мені здається, що я відчуваю птах фіалок…

XVIII

Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.

— Ти її справді знайшов? — запитав Гребер.

— Так, але…

— Де?

— Просто на вулиці,— відповів Бетхер. — Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.

— Де ж вона весь час була?

— В таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона і гоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу мимо, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»

Бетхер зробив паузу і обвів усіх поглядом.

— Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?

— Як називається табір, в якому вона була?

— Не знаю. Здається, «Лісовий табір номер два». Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї н кажу: «Альма, це ти?» — «Я, — відповідає вона, — Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди». А я все дивлюся на неї і мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п’ятдесят п’ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! — Бетхер засопів.

— Яка ж вона на зріст? — поцікавився Фельдман,

— Що?

— Яка вона на зріст, твоя дружина?

— Десь метр шістдесят. А хіба що?

— Отже, тепер у неї нормальна вага.

— Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? — Бетхер втупився у Фельдмана. — Це не для мене! Для мене це — тріска! Мені не підходить ця триклята нормальца вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?

— Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера і нашу: дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, — кинув Ройтер, — Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.

— Забійна вага? Та хто що каже про