У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Російський перекладач із багатьох мов Михаїл Лозинський працював над перекладом дантового «Раю» в темній вогкій кімнаті, яку освітлювала керосинова лампа. Стіни вкривала паморозь, і кімната була суміжною з кімнатами, в яких жили чужі люди, і вони ходили біля письмового столу перекладача. Це було 1943 року в Єлабузі, місті, яке здобуло сумну світову славу, бо в ньому заподіяла собі смерть Марина Цвєтаєва. То був холодний голодний час, і переклад «Раю», створений Лозинським, уважається на сьогодні неперевершеним. У ті часи Лозинський був на межі відчаю, але він вижив, пережив лихоліття та переклав іще багато великих книг.
Але порівняно з іншими перекладачами тих часів умови, в яких працював Лозинський, були мало не райськими. Татьяна Гнедич провела багато років самотнього ув’язнення у сталінській в’язниці. А що таке була в’язниця і ті часи? Це не тільки кепська їжа, блощиці та блохи, а й кепське освітлення, миші та щури. І, що є ще трагічнішим для людини інтелектуальної праці, так це відсутність можливості писати. І за таких умов ця жінка примудрилася перекласти «Дон Жуана» Байрона. У неї не було ні паперу, ні ручки, ні словників, тільки текст оригіналу, який вона знала напам’ять, і здатність виживати. І вона переклала цю велику поему, не записуючи строф на папір, тримаючи їх у пам’яті.
Знаменитий російський літературний критик Єфим Еткінд, який емігрував із СРСР на початку 60-х років, багато писав про специфіку радянської школи перекладу. Російські Данте, Шекспір, Ґете та інші великі автори відтворюють не лише глибокі думки оригіналу, а й так само його ритм, риму, просодію. Еткінд наголошував, що висока якість російських перекладів парадоксальним чином міститься в тоталітарній системі російської культури. Літератори, не маючи змоги висловити себе як оригінальні автори, так багато вкладають у переклади великих авторів, стаючи навіть не перекладачами, а співавторами своїх великих колег.
А історія українського перекладу була ще трагічнішою, ніж історія російського. Бо і українська мова, і українська культура в цілому перебували у ще більш загроженій ситуації, ніж російська. Та історія українського перекладу пропонує блискучі приклади особливої емпатії.
Двоє видатних перекладачів Григорій Кочур і Дмитро Паламарчук познайомились у сталінських таборах. Кочур уже працював і до того в царині літературного перекладу, Паламарчук — іще ні. Певне, були і слова співчуття, і дружня підтримка. Але найвагомішим були сонети Шекспіра, що їх Кочур запропонував Паламарчукові для перекладу в ті часи, за тих умов. Минули роки, вони обоє пережили той страшний час і повернулися в Україну. Збірку сонетів Шекспіра в перекладі Дмитра Паламарчука було видано в Україні. Він розповідав, що отримав лист подяки від королеви Великої Британії. Чи сказали поважній дамі про високий рівень перекладу? Можливо й так. Але, чи знала вона, за яких умов робилася та праця?
Я можу навести багато прикладів про неймовірні ситуації у сфері як російських, так і українських перекладів. Але наразі досить. Проблема перекладу є, зокрема, і приватним випадком великого питання — чого потребує людина в біді: співчуття згідно з Достоєвським, чи поштовху в прірву згідно з Ніцше? Бо коли того, хто падає, підштовхнеш до прірви, він може припинити падіння.
Істина — десь посередині, між позиціями Достоєвського і Ніцше. Людина має співчувати іншому, але не собі. Якщо справді співчуваєш людині, то найреальнішим виявом цього є той результат, коли змусиш ту людину забути про необхідність співчуття. Змусити людину знайти достатньо сил у власній душі боротись і не здаватись, навіть якщо ніхто не допоможе, — є головна мета будь-якої емпатії.
Це може бути й не переклад, а щось інше, але говоритимемо про переклади. У передмові до «Вибраного» Міжнародної письменницької програми її багаторічний керівник Поль Енгл писав: ПОМРИ, АЛЕ ПЕРЕКЛАДИ. Досвід історії перекладу моєї країни пропонує інше гасло: ПЕРЕКЛАДИ, ЩОБ НЕ ПОМЕРТИ. ПЕРЕКЛАДИ, ЩОБ ВИЖИТИ. Коли ми читаємо тексти великих авторів, блискуче перекладені в бараках, на холодних нарах, записані на брудних клаптиках, крадькома від таборових стукачів, виникає питання: Як можна було працювати за таких жахливих умов? Як могла людина працювати, коли й виживати було проблематично? Можлива єдина відповідь: вижили, бо працювали, бо перекладали великих авторів.
Дуже добре, якщо перекладацька майстерня розв’язує передусім естетичні завдання, не політичні, не національні. Історія українського перекладу знає чимало прикладів, коли цензура забороняла вживати деякі слова, які вважалися занадто українськими, занадто далекими від російських, і від українських перекладачів вимагалася мужність захищати лексику. І коли переклади захищають ідеї, а не просто створюють версії іноземних текстів, то ціна естетичних проблем стає настільки великою, що мало не дорівнює ціні людського життя.
Сьогодні ні в Росії, ні в Україні проблема цензури не стоїть, принаймні в тому вигляді, як це було за СРСР. І літератор може писати власні тексти, а не перекладати чужі. Але проблема людей, які не можуть знайти себе в цьому світі, проблема людей, які потребують емпатії, є настільки ж гострою, як це було в ті часи, коли свобода слова була суттєво обмеженішою.
То ж нехай переклад стане метафорою емпатії. Найкращий результат співчуття — людина, яка його більше не потребує, бо навчилася давати раду своїм проблемам навіть за умов, коли життя є нестерпним. Нехай кожен зуміє знайти власні шекспірівські сонети у прірві власного пекла і знайде в собі сили перекласти їх якнайкраще. І нехай кожен з нас зуміє допомогти іншому в біді знайти і для нього велику книгу для перекладу. Ніхто не знає, як розв’язати
